Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

З людиною, розмову з якою пропоную вашій увазі, я познайомився майже сорок років тому. На одній із нарад директорів шкіл тодішній заввідділом освіти Іван Петрович Горбенко представив нам нового директора Полицької середньої школи. Це був Віталій Васильович Друзь – молода, енергійна й ерудована людина. Відтоді наші шляхи так чи інакше перетиналися. Мій новий колега встиг попрацювати на різних посадах, але де б не був – насамперед залишався учителем.

Пройшли роки, і ось Віталій Васильович погодився відповісти на мої запитання.

 – Віталію Васильовичу, декілька слів про своє дитинство, юність… 

 – Народився я 9 березня 1946 року на Житомирщині в сім’ї робітника. Середню школу у 1964 році закінчив із срібною медаллю. Намагаючись того ж року вступити до Київського держуніверситету, не пройшов за конкурсом. А оскільки вступні іспити здав добре, то по екзаменаційній довідці поступив на навчання до Рівненського державного педінституту, по закінченню якого в 1968 році став учителем фізики.

– Коли і чому вас захопила вчительська професія? І чим поміж стількох наук полонила фізика?

– Таке бажання виникло ще в шкільні роки. Цьому сприяв гарний доброзичливий педагогічний колектив рідної школи, в якому зібралися справжні вчителі. До сьогодні з великою вдячністю згадую Антона Адамовича Млиновського і Галину Сидорівну Сидорук, які прищепили мені любов до математики. Будучи майстрами своєї справи, вони не тільки прекрасно знали предмет, а й уміло доносили знання до школярів.  А фізику обрав завдяки Василю Петровичу Олійнику. До того ж, мені здавалося, що фізика більш «чоловіча» наука, ніж математика.

– А який період свого життя і роботи хотіли  б виділити?

– Усі періоди життя по-своєму чудові, і виділити кращий, на мій погляд, неможливо. Хіба можна щось погане сказати про дитинство? А юність – ще краща. А якщо про роботу, то гарні спогади залишилися від роботи у Полицькій і першій Володимирецькій школах. Там сформувалися прекрасні педагогічні колективи, і працювали ми з гарними, розумними учнями. Та коли говорити про щось одне, то, звичайно, це Полицька школа. Там я сформувався як учитель і надбав досвіду управлінської роботи, здобув певний авторитет  серед колег,  батьків, учнів  і, головне, серед випускників, від яких досі чую слова вдячності. У цьому прекрасному селі виникла моя сім’я, народилися донька та син і, власне, заклався фундамент усього подальшого життя.

– Що, на вашу думку, головне на нинішній посаді?

 – Десятий рік я очолюю районну організацію профспілки працівників освіти і головним, як для цієї посади, вважаю захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів освітян. Сьогодні це дуже актуально, бо люди праці, зокрема й учителі, кинуті напризволяще: не живуть, а виживають. Звичайно, чи задоволені вони моєю роботою, треба питати у них. Але з моїм приходом на цю посаду почали правильно нараховувати відпускні. Одержувати їх стали, чого раніше не було, й сезонні кочегари. А ще почалася індексація зарплати. На жаль, вдається не все. І головна причина – ми живемо в державі, де править не закон, як має бути (ми ж на зорі незалежності «прокукурікали», що будуємо правову державу), а хаос: людина праці безправна.

– Це якось відчувається на прикладі освітянської профспілки?

– А судіть самі. Багато керівників різних рангів воліли б, щоб профспілки були «кишеньковими» або й зовсім зникли. Захотілося нашим владоможцям зробити директорів слухняними, щоб ходили перед ними навшпиньки, – взяли й прийняли незаконні документи, перевівши керівників шкіл на контракти. Я розіслав листи у всі місцеві інстанції, включаючи прокуратуру, але мій протест увінчався… бюрократичними відписками. У тих паперах, що мені надійшли, не спростовано жодної моєї вимоги. Та попри це, у виступах на вчительській конференції та на засіданні координаційної ради очільники району Василь Ковенько і Володимир Ткачук, не моргнувши оком, доводили, що все у них правильно. А що вже говорити про тодішнього прокурора Міськевича! Мені, вчителю,  соромно було читати відповідь цієї людини, яка мала юридичну освіту і за посадою повинна була стояти на сторожі законів. 

– Сумно це чути. Але на завершення розмови, все ж, повернімося до вчительської професії. Що б ви побажали молодим людям, які у своєму  трудовому житті вибрали стежку до школи?

– Щоб бути учителем, треба знати свій предмет, опановувати і вдосконалювати методику викладання, займатися самоосвітою і завжди пам’ятати слова Ушинського: «Учитель живе до того часу, поки він учиться». Це дуже важливо, однак тільки цього недостатньо. Треба не тільки вміти вчити дітей, а й любити їх такими, якими вони є, намагатися робити трішечки мудрішими і добрішими та докладати сил, щоб вони пішли в життя справжніми людьми.

– А чого найбільше прагнеться?

– Як і всі мої співвітчизники, прагну, щоб над Україною зійшло сонце миру і щоб в Україні панувало законодавство для всіх нас – від президента до простого трудівника. А ще кожному хочу побажати здоров’я, благополуччя у сім’ях, творчого натхнення, успіхів у роботі і великої поваги від вихованців. На моє тверде переконання, саме любов і повага учнів до вчителя – найцінніша для нього нагорода.

Отака розмова. І до вже сказаного варто додати, що Віталій Васильович не просто вчитель, а й глава вчительської сім’ї. Знаним педагогом стала його дружина. Стопами батьків-педагогів пішли обоє дітей. А ще приємно відмітити, що недавно Віталій Васильович удостоївся найвищої профспілкової нагороди: за багаторічну плідну працю йому вручено нагрудний знак Федерації профспілок України «Профспілкова відзнака».

Петро АСАУЛЕНКО.

На знімку: В.В. ДРУЗЬ.