Авторизація

HomeНаше життяДолі людськіУ 73 роки -- учениця Рафалівської автошколи (+фото)

У 73 роки -- учениця Рафалівської автошколи (+фото)

( 0 Votes )

Так, у 73 роки я пішла навчатися на водія, – розповідає мені пані Тетяна Решетицька з селища Рафалівки.

–Біда заставила. 5 червня буде рік, як пішов із життя мій чоловік Петро Олександрович Решетицький. Він працював вчителем у Суховільській школі. А я – у «ВОХРі» на Рівненській АЕС, старшим стрілком. Є така нежіноча професія... Чоловік і я чесно виконували ввірену роботу.

Окрім основної, дома тримали господарство. І корова була, і свині, і птиця. За собою зберігаємо земельну ділянку і щороку, як усі, садимо картоплю. Цей рік не виняток, хоч хвора і ноги не носять та землю не запустила, картоплю мені посадили.

У мене проблема з ногами – болять, з паличкою ходжу. Раніше чоловік мене возив на поле, на базар чи до лісу. Йому теж було 73 роки, коли ми придбали машину і він пішов учитися на права. Я дуже жалію, що тоді не пішла вчитися на водія разом із ним.

Як його не стало, то сусіди мене підтримували. Особливо Євдокія та Володимир Морози. Євдокія Михайлівна працювала кухарем в лікарні. Ото як мій Петро Олександрович навічно покинув нас, то вона до дванадцяти годин ночі зі мною весь час розмовляла, відволікала від поганих думок. Говорила і просила не плакати ночами. Вночі не можна плакати. А тут і в неї таке горе: у Володимира інсульт. У нас на вулиці одні вдови лишилися, всього два мужики є –Міша і Володя. Тільки вже й самому Володимиру допомога треба. Такі вони добрі люди, і де та хвороба на них узялася?..

Я не самотня. Доля нам з чоловіком подарувала дві доньки і сина. Вже чотири рази я прабабуся. У них хороші сім’ї, і я за них дуже рада. Не хочу комусь бути обузою. І розумію, що з Німеччини в Рафалівку до мене ніхто не наїздиться…

Не повірите, з якими трудами я добираюся до автобусної зупинки. Проїжджаю одну і сходжу ближче до лікарні. Іншим разом знову дибуляю на зупинку – маршруткою їду на базар. А машина, новенька автомашина з заводу, в 2009 році куплена, стоїть. І продати жалко, і без прав не ризикну їхати.

Ото дивилася я, дивилася на свою автомашину, і вирішила: ще здоров’я є, бачу непогано, собі раду даю, якби ж іще ноги ходили. А тепер мої ноги –то колеса автомобіля, моєї «Ладушки».

Набралася сміливості і подзвонила в автошколу «Сигнал». Якраз на директора Петра Івановича Максимчука попала. Так і стала учнем автошколи у 73 роки…

– Дзвонить мені Тетяна Іванівна Решетицька, – розповідає засновник автошколи «Сигнал» Петро Максимчук, – і питає, чи зможемо ми її навчити водити автомобіль. А чому ж і ні? Аби у вас здоров’я було і бажання. Хочу сказати: побільше б нам таких наполегливих учениць…

…До автошколи під’їжджає учбове авто. За кермом – наша героїня, Тетяна Іванівна. Поряд – інструктор Ігор Зиков. Разом із ними ще одна молоденька слухачка Інна Шикал, майбутня мама.

Інструктор Ігор Миколайович з позиції сьогоднішнього дня пояснює, що водіння автомобіля та правила дорожнього руху давно перейшли із рангу престижності у ранг необхідності.

– У цю неділю з-за кордону мій син приїжджав, він – дальнобійник, то схвалив мою науку, – хвалиться 73-річна учениця. – І проекзаменував, чого я в автошколі «Сигнал» навчилася. Я сама виїхала із воріт, поїхала на поле подивитися картоплю, потім із сином провідали батькову могилку. Ви не знаєте, яка я вдячна Максимчуку і своєму інструктору Ігорю Миколайовичу, що вони з розумінням поставилися до мене, моїх проблем. Розумієте, я вже їжджу!

Я така щаслива! Автошкола повернула мені ноги! Автошкола повернула мені світ!

 


Записала Галина Тєтєнєва.

На фото автора: Тетяна Решетицька на практичних заняттях.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 101 гостей на сайті