Авторизація

HomeНаше життяДолі людські"Покинули Крим, аби не зраджувати присязі"

"Покинули Крим, аби не зраджувати присязі"

( 2 Votes )

Сьогодні багато проживає серед нас тих сміливих, мужніх людей, які одного разу були змушені прийняти важливе рішення – покинути стіни рідної домівки, зібрати найнеобхідніше і шукати прихистку на іншій території, починаючи нове життя. Так покинула Крим і приїхала на Володимиреччину сім'я Базанів.

44-річний Андрій Іванович народився у селі Дубівка. Практично з народження і до вступу на військову службу з батьками проживав у Красносіллі, адже батько був там головою колгоспу. Вся його військова кар’єра була пов’язана з прикордонною службою.

У 1994 році закінчив Київське військово-морське училище. Був направлений за своєю згодою до Севастополя. Майже половину своєї служби проходив у морській охороні державної прикордонної служби України. Пройшов посади від заступника корабля, начальника відділу до заступника командира частини. Згодом закінчив і Хмельницьку національну академію державної прикордонної служби. Розповідає, що після цього йому запропонували подовжити службу в Азово-Чорноморському регіональному управлінні в місті Сімферополь, де став сухопутним прикордонником.

З дружиною Наталією познайомилися в Криму. У Андрія Івановича на півдні проживає дядько. До нього їздив на вихідні. Згодом у молодої сім'ї народилися донька Анастасія, а потім і син Степан.

У 2014 році, коли відбулася окупація Криму, чоловік прийняв остаточне рішення щодо переїзду. Каже, залишатися там – означало прийняти російську присягу. Тоді не йшла мова про облаштування, місце проживання, навчання, роботу. Прикордонник зазначає, що зовсім не було часу над цим думати: «Ми всі тоді розуміли, що хто не прийме російську присягу, до того буде зовсім інше ставлення. У дружини було 2 години, щоб зібратися. Вона за дві години встигла зібрати все необхідне. Розуміємо, що в 2 сумках багато не повезеш». Тож першим у Володимирець переїхала 41-річна дружина, 11-річний син Степан та 19-річна донька Анастасія. Чому саме у Володимирець? У Андрія Івановича в селищі проживає чимало родичів. Та й сам чоловік не приховує, дуже хотів, аби син навчався у Володимирецькому районному колегіумі.

Спочатку облаштуватися у селищі новій сім'ї допомогли родичі. Поки Наталія та діти адаптувалися до нового оточення, їх батько продовжив службу за наказом вищого керівництва держприкордонної служби. Азово-чорноморське регіональне управління передислокували у місто Херсон, де він служив на посаді помічника начальника регіонального управління. Коли давали кілька днів відпустки, одразу приїздив до рідних. Така відстань між ними була до середини 2015 року. Відслуживши 25 років та 14 днів був звільнений у запас за станом здоров'я. Маючи звання полковника запасу, переїхав у Володимирець.

До його приїзду дружина з дітьми вже встигла прижитися: Степан навчався у колегіумі, донька здавала зовнішнє незалежне оцінювання для вступу у виш, а дружина працювала помічником вихователя пришкільного інтернату.

Чоловік запевняє, що левову частину допомоги його сім'ї взяв на себе директор Володимирецького районного колегіуму Анатолій Остапенко. «Практично я не встиг навіть відпочити від служби. Приїхавши 18 серпня 2015 року у Володимирець, дружина повідомила, що Анатолій Остапенко хоче поговорити зі мною стосовно роботи. Вже 24 серпня мене взяли на посаду вчителя предмету «Захист Вітчизни» та вихователя пришкільного інтернату. Він допоміг усій нашій сім'ї, за що йому дуже вдячні. Анатолій Федорович взяв на роботу й дружину, допоміг нам із житлом. До кінця 2016 року наша сім'я проживала у гуртожитку, а коли знайшли житло – переїхали на квартиру».

Каже, адаптувалися до нових умов без проблем. Степан був у такому віці, коли адаптація до нового середовища не складає проблем, тому звик дуже швидко. В класі його добре сприйняли. Хоч навчання в Криму велося російською, приїхавши у селище, він швидко і без проблем опанував розмовну українську мову. Дружині було трішки важче перейти на українську, але справилася. Донька у 2014 році закінчила школу, її чекав вступ до вузу, тому за підготовкою до іспитів не було часу відчувати різницю між кліматом, умовами проживання. Нині Анастасія студентка Луцького національного технічного університету, навчається там на еколога.

Зв'язок із Кримом сім'я підтримує. На окупованій території залишися мама дружини та її вітчим. Каже, спілкуватися з ними складно, адже висока вартість тарифу на дзвінки. Все ж дружина офіцера один раз їздила відвідати маму, що хворіє.

Прикордонник розповідає, що думки та настрої кримчан від початку окупації дещо змінилися: «Якщо спочатку були овації, мовляв: «прийшла Росія», то вони тривали не довго – до кінця 2014 року. У січні 2015 року стало тяжко, погляди людей почали змінюватися. Річ у тім, що сказати щось проти окупаційної влади там дуже складно, навіть якщо ти правий і чимось не вдоволений. Люди ніби попали назад в 1930 роки, коли був тотальний контроль за кожним. Напевно, говорити про демократію там не доречно та й смішно. Кримчани бояться спілкуватися. Ніхто не наважується щось говорити проти Росії. Вони неохоче спілкуються навіть один з одним, адже переживають, що завтра їх або здадуть або викличуть до спецслужб. Крім того, зараз там дорожнеча. З розповідей знайомих, у лікарнях страшенні черги, особливо перед навчальним роком. Треба за місяць записатися, щоб пройти медогляд. Такого раніше ніколи не було».

Андрій Іванович каже, що жодного разу не пошкодував про свій переїзд. Сам чоловік негативно відноситься до поняття «переселенці». Коли чує, що поза очі його чи дружину називають «переселенці», завжди намагається пояснити, що він повернувся на Батьківщину, а дружина приїхала на Батьківщину свого чоловіка.

На моє запитання, чи вірить він у те, що Крим таки колись повернеться до України, офіцер відповів, що це станеться не скоро. За його словами, так може статися лише за умови, якщо кримчани побачать, що Україна стала дійсно багатою країною, у якій немає корупції, коли пенсіонер заробляє на пенсію, і їм її вистачає, коли купівельна спроможність пересічних громадян буде більша, ніж зараз в Україні. Лише тоді в них зміниться думка про нас.

Нині Андрій Іванович є класним керівником 10 класу військово-спортивного профілю. Крім того, вчитель проводить ще й гурткову роботу. Минулого року це був гурток «Захисник Вітчизни», цьогоріч гурток «Джура». Наставник розповідає, що у шкільній програмі трішки мало виділено часу на окремі теми, а тому на уроках не все встигає розповісти. А під час гурткової роботи він має більше можливостей поспілкуватися з дітьми, розповісти їм і приклади з власного досвіду, бачить на чому варто сконцентрувати увагу.

 


 

Під час занять вихованці навчаються збирати зброю, відвідують спортивно-козацьке товариство «Пагін» – там вчать козацьким навичкам, зокрема, орієнтуватися на місцевості, в'язати вузли, варити куліш, працюють над виготовленням різних експонатів. На гурткову роботу до вчителя приходить чимало учнів різного віку. І мені довелося побувати на його занятті. Андрій Іванович ділився досвідом, розповідав про зброю, військову форму та бронежилети. Вихованці мали можливість приміряти каску, одягнути бронежилет та відчути, наскільки важким є військове обмундирування.

Після гурткової роботи запитую у вчителя про подальші плани на майбутнє. Посміхаючись, зізнається, що запитання складне. Каже, важливо зараз для них з дружиною, аби донька закінчила університет, знайшла хорошу роботу. Щоб Степан здобув хорошу освіту. На прохання тата стати військовим син категорично проти. Хоча батько запевняє, що в сина ще надто юний вік, і все ще може змінитися.

Ольга ПЕШКО.

Фото автора.

 

Коментарі   

 
0 # Гість 03.02.2017, 17:18
володимирецький вісник розпочав серію матеріалів про переселенців... та чомусь лише другу розмістив на інтернет-сторін ці, а де ж перша "ПЕРЕСЕЛЕНЦІ"(3 листки), яка стільки наробила галасу не лише у селі про яке йдеться, а й у районі.....
відповідь проста й очевидна, задля уникнення негативу в адрес Пєшко і Скібчика. Слава Україні!!!
Відповісти
 
 
+2 # Гість 10.02.2017, 16:54
Такі сім`ї треба підтримувати та надавати всі можливі ресурси для адаптації. Підтримувати, розкривати їх потенціал, адже мають колосальний ресурс, який пригодиться і нашим поколінням. Отаман Босий.
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 89 гостей на сайті