Авторизація

HomeНовиниВ РайоніДомагаючись школи, село прагне жити

Домагаючись школи, село прагне жити

( 2 Votes )

«Про нову школу наші люди мріють давно. Багато років «слуги народу» обнадіювали нас обіцянками розпочати будівництво. Але якщо чесно, то ніхто в це вже не вірить. Але розпочате будівництво шкіл у селах Степангород та Озерці дало нам надію. А що, коли й справді?..»

Цей лист підписали більше сорока жителів села Воронки. І що важливо, дорослих підтримують діти, тож, образно кажучи, додають власні підписи до батьківського послання.

«Я хочу… нову школу. Я не хочу надто велику – два-три поверхи. Але щоб кабінети були просторі й учні могли вільно рухатися», – пише шестикласниця Аліна Мазепа. «Хочеться, щоб у новій школі була одна зміна, адже старші діти приходять дуже пізно», – зазначає Світлана Деркач. А хлопці, як і личить мужчинам, підтримують дівчат. «У школі мають бути бібліотека, читальна зала, спортзал, басейн, актовий зал. І щоб… після дев’яти класів можна було вчитися далі, а не їздити в Красносілля чи Володимирець», – вважає шестикласник Олександр Герман. А семикласник Олег Деркач переконаний, що «навчання увечері не дає високого результату. А ще воно шкідливе для здоров’я… Хочу, – пише він, – отримувати знання на високому європейському рівні, щоб досягнути своєї мети і стати корисним для суспільства…» Отож спробуймо розплутати неподатливий «шкільний вузлик». І не лише воронківський.

«Без надії сподіваюсь» чи «вірю і дочекаюся»?

 

– Прикро, що для мене середньої школи у Воронках не було. Не мали її і мої діти. Але не хочеться думати, що й внуки виростуть, а мрія так і залишиться мрією. Тож, готуючи новий генеральний план села, передбачили місце для майбутньої школи, – розповідає воронківський сільський голова Леонід Хомич. – Нині там напівзруйнована радгоспна ферма, тож буквально вчора розмовляв з головою СВК Валерієм Войтовичем. Каже, візьмемося за будівництва, то й питання майнових паїв зніметься. Усе, що там є, розберемо, і якщо не одержаними будматеріалами, то вирученими за них грошима розрахуємося з людьми…

Позиція ніби й чітка, усе ж, ліпше, якби місце майбутньої школи вже підготували до зустрічі з будівничими. Це б розв’язало руки сільраді, райуправлінню освіти і розробнику проектно-кошторисної документації. Обіцянки й запевнення, якими б щирими не були, – зовсім не те, що потрібно сільраді і сільській громаді.

Свого часу воронківці вже зверталися до президента України Віктора Януковича. Користуючись нагодою, просили допомогти зі спорудженням нової школи, бо ж народжуваність у селі висока, майже півтори сотні дітей навчаються у другу зміну, а ще ж – підготовча група, бо село не має дитсадка. В Адміністрації президента воронківців, схоже, підтримали. Школу навіть внесли до обласної програми будівництва на 2014 рік. Але розуміння у «верхах» незбагненним чином «змазалося» на рівні області. Як ото вчителька тлумачить учням незрозуміле правило, так і в облдепартаменті з питань будівництва та архітектури пояснили, щ, попри всі будівельні труднощі, реконструкцію Воронківської школи включено до обласної шкільної будівельної програми на 2011-2015 роки, однак «кошти бюджету розвитку обласного бюджету на 2014 рік є вкрай обмеженими» та й «першочергова умова» їх виділення – «забезпечення об’єкта проектно-кошторисною документацією».

Ця чиновницька дипломатія у перекладі звичайною мовою означала делікатну відмову селу і сільській дітворі. Не сказали ж – готуйте необхідні для будівництва папери, а «відрізали» словом: «…спрямувати кошти на реконструкцію… немає реальної фінансової можливості». Щоправда, зробили приписку, яку при бажанні можна вважати підказкою: «Дане питання може бути розглянуте за наявності проектно-кошторисної документації, затвердженої у встановленому порядку, а також висновку комплексної державної експертизи проекту».

– Усі знають, що селу потрібна нова школа, але легкого вирішення, мабуть, не буде. Буде важка дорога. Тож, провчившись дев’ять років у рідному селі, й у найближчі роки наші учні розходитимуться по «чужих» школах, вживатимуться у нові колективи і привикатимуть до нових учителів. На жаль, наслідки цих перемін не тільки позитивні, а й негативні, – вважає сільський голова.

 

                Тіснота не принижує, однак і не сприяє…

 

– Народжуваність по сільраді – шістдесят діток щороку! Якби не тіснота, У Воронках навчалися б ще й школярі з підпорядкованого нам села Луко. Насправді ж їх підвозять в школу у Біле, – коротко окреслив шкільну ситуацію у межах сільради сільський голова. А вже деталізували її  самі воронківці.

 – У нас дуже багато дітей, і доходить до того, що частину треба переводити у третю зміну. Моя дитина зараз у другій – й уроки тривають допізна. А ще ж додалися дошкільнята, і навчальний графік такий щільний, що не встигають прибрати у класі, – бідкається мама трьох школярів Людмила Красюк.

– Мої двоє скоро закінчать школу, а де продовжити навчання – не знають. А в новій школі вчилися б, – переконана Тамара Кравчук. А Галина Герман додає:

– Як для свого віку, дошкільнята йдуть на заняття пізно. І парти в них завеликі, і класи не встигають провітрити, й учитися в таких умовах важко. Я це знаю, адже п’ятеро моїх школу закінчили, а ще троє навчаються. Як мати, хочу нової школи, а в цій хай би був садочок.

– Школа у нас хороша. Ми вдячні за неї дирекції і педколективу. І все ж, нове приміщення потрібне. Мої школярики ще малі, якщо вечорами по них не виходжу, на душі тривожно, – бідкається Оксана Хомич. А Ольга Хомич підтримує земляків, хоча своїх школярів уже не має:

– Скільки живу, я вся в роботі, а дитсадка, щоб відвести туди дитину, ніколи не було. З будівництвом школи все вирішилося б. І дошкільнята не мучилися б, приходячи на заняття в пообідню пору. Школа потрібна. І не дев’ятирічка, як нині, а одинадцятирічна. Свого повноліття діти мають досягати у рідній школі.

Послухавши земляків, заступник директора школи з виховної роботи Тетяна Тутевич поділилася й власними думками:

– Я навчалась у місті, і мені не вистачає актової зали, спортзалу, роздягалок, кімнати школяра. Учительської теж хотілося б більшої. Як уміємо, уживаємося з тіснотою. Але всім хочеться з неї вирватись. У нас активні діти. Їх ваблять гуртки і факультативи. Та й нестача садочка не минає безслідно – серед однолітків дитина краще розвивається. У школу вона приходила б цілком підготовленою до навчання. Мовчатиму про шкільний басейн, а от спортзал потрібний. Взимку діти займаються у класах. А їх же треба провітрювати. А як це зробити, щоб дотриматися температурного режиму, не напустити холодного повітря і не порушити санітарних норм? Важко організувати й шкільну художню самодіяльність без актової зали. Бува, виносимо з класу парти і влаштовуємо «сцену». З такою кількістю дітей нам стало зовсім тісно…

 

Трудівниця, а не принцеса на горошині!

 

Директор школи Аркадій Тарасюк провів мене школою – і я був приємно вражений. Так, це стареньке, добудоване в пізніші часи колгоспне приміщення. Але скільки любові до дітей і вчительської праці треба було мати, щоб воно невпізнанно змінилося! Це була вже не та зморшкувата «бабуся», в якої колись давненько гостював. Гарна вдяганка і старому до лиця!

Стіни добротно обшиті сайдингом. Нова покрівля надійно захищає школу від дощу і снігу, а сучасні вікна – від холоду і вітру. Школа обігрівається грубками, але класні кімнати утеплені; стіни у них рівненькі, тож тіснота приємно уживається з майже домашнім затишком.

– Ніхто ще до ладу не чув про Віктора М’ялика, а ми його вже знали. Нинішній його помічник Іван Базака – голова сільської громадської організації «Журавлина», завдяки якій включились у проект ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Утрьох і вирішили, що школу необхідно перекрити. А щойно з цим справилися – зразу постало інше, – розповів Аркадій Іванович. – У селі ні дитсадка, ні належної сільради, школи, медпункту чи пошти. Тож всерйоз взялися за школу, щоб створити належні умови для учня і вчителя, щоб у кабінетах, крім меблів, були мультимедіа, супутникове телебачення, інтернет, локальна мережа, а випускник, прощаючись, казав: «У цій школі нам було добре». Скептики могли б сприйняти наш почин у штики. Але домігшись нової школи, нинішнє її приміщення вони втратили б. Ми ж його зберегли – і тут залюбки колись розміститься садочок. Та не це головне. Нам хотілося, щоб школа вже нині дарувала дітям радість, і ми цього домоглися.

Що цікаво, позабюджетного рахунку воронківська дев’ятирічка не має. Без батьківського сприяння, правда, не обійшлося. Але в кого дітки-напівсироти – з тих ні копійки не брали. І принципу добровільності не порушували. Повністю покладалися на батьківський комітет. А щоб кожну копійку пустити в діло, фарбу купували у тих, хто просив за неї найменше. Ще й привозили попутками, економлячи на транспорті.

Звісно, фінансовий «вузлик» таким чином не розв’язався, тож вдалися до меценатів. Перший ксерокс школі придбав СВК. Допомогли пилорамники і лісівники. Й у числі благодійників, звісно ж, – земляк-підприємець Віктор М’ялик. На меблі, оргтехніку, килими для дошкільнят він пожертвував більше ста тисяч гривень. Рахунок доброти десятками тисяч обчислюється і в інших підприємливих земляків. Тож куди не глянь –їхня благодійність доречно і вчасно доповнює державне фінансування. А що «не беруть» у батьків… Точніше кажучи, не беруть у дітей, бо ж трудяться задля них.

– Знаєте, якби довелося звернутися до людей, з якими щойно розмовляли, всі як один допомогли б, – мовив Аркадій Іванович. – Але це – у крайньому разі...

Ні, не розкошує Воронківська школа, а зосереджено трудиться у поті чола. І не горошина під матрацом, як принцесі, їй дошкуляє, а не зовсім сприятливі умови, через які вчительське вміння навчати й учнівське прагнення вчитися розкриваються не сповна.

 

Попелюшка, яка мріє стати принцесою

 

– Скільки пам'ятаю, менше трьохсот дітей у нас ніколи не було. А зараз разом із дошкільнятами їх чотириста, – перемішуючи радість із смутком, каже Аркадій Тарасюк. І жаль, що, визнаючи право воронківців на школу, яка б відповідала сучасним освітнім потребам, у районі дотримуються думки, вже озвученої облбуддепартаментом: розуміємо, але не допоможемо – не ви одні у скруті.

«Ви ось кажете про Воронки, а чом не про Половлі?» – запитанням на запитання зреагував голова РДА Володимир Хоружий. Солідарна з ним і недавня очільниця управління освіти, молоді та спорту Наталія Сакова. Й у їхніх словах – теж правда. У Половлях, Берестівці, Кідрах, Великих Цепцевичах школярам так же тісно. І це тільки підтвердила моя поїздка у Половлі. 

                Тутешня школа – майже ровесниця з воронківською. Але побачивши її, я відчув не захоплення, а, швидше, щемливу ностальгію за давно минулим. Це ж і сам колись вчився у такій дерев’яній, тільки ще меншій споруді. На відміну від воронківської, школа у Половлях не похвалиться такою ж, як у ровесниці, «вдяганкою». Звичайні, з грубо обрізаного соснового бруса побілені стіни… Поперечні балки-«діди», як міфічні атланти, підтримують стелю… Деякі класні кімнати взагалі здалися мініатюрними. І важко сказати, як би проходив навчально-виховний процес, якби у цих класах було не півтора, як нині, а більше двох десятків учнів. Словом, уже знайома по Воронках ситуація, тільки на значно скромнішому матеріально-технічному рівні.


 

                – Наша старенька школа недавно зустріла своє 55-ліття, і дітей у неї багато, – розповідає директор школи Валентина Басюк. – Торік перейшли на двозмінне навчання. Для одних воно починається рано, о 8:00, а для інших – пізно закінчується, о 19:40. Виручає програма «Шкільний автобус», тож дітки із Зелениці (їх майже півсотні) доїжджають своїм автобусом, а не маршруткою, або пішки, як раніше.

                Школа розрахована на 147 учнів, насправді ж їх разом із дошкільнятами 319. У деяких класах, за словами Валентини Калинівни, ледве розмістили потрібну кількість парт. А ще ж приходять дошкільнята. Школа зобов’язана їх прийняти, а от умов для занять немає. Торік при сприянні сільського голови та батьківської громади підвели проточну воду. Учні матимуть власний санвузол. І директорку та вчителів радує, що батьки потягнулися до школи. Збережемо, кажуть, оцей «трикутник» (учителі, учні та батьки) – значить, зможемо все.

В школі уже нині мають паралельні класи, і впродовж кількох найближчих років їх більшатиме. Цьогоріч ще вкладаються у двозмінне навчання, але через рік просто не знатимуть, де розмістити додатковий клас, отож мудруватимуть над третьою зміною. Це також на користь нової школи. Але з її появою старе приміщення, вважають, ще послужить селу. Тут можна розмістити садочок або групи продовженого дня. Тож не сидять склавши руки – поміняли двері, обладнали другий комп’ютерний клас та облаштували дитячий майданчик. Учителям допомагали батьки і навіть учні. Бо ж побачили, відчули, як їм потрібна школа. Жаль тільки, що шлях до омріяного буває важким і довгим. Попереду – експертиза виготовленої проектно-кошторисної документації. Але з цим не поспішають. Знають: грошей на будівництво найближчим часом не буде, а повторна експертиза, якщо доведеться її робити, дорого коштуватиме.

То як же бути?

– Ми не поспішаємо рватись у «високі» двері, хоча й це при потребі треба робити, – каже Валентина Калинівна. – Поки що стримуємо батьків, хоча бачу, як вони вболівають за дітей, і поділяю їхнє прагнення домогтися гарної школи.

                А домагатися, мабуть, треба. Ще два-три роки – і призначеним під шкільну реконструкцію колишнім дитсадком вже ніхто не скористається: він стане аварійним.

 

Як є і як має бути?

 

У райдержадміністрації вважають, що насамперед треба реконструювати під навчальний корпус дитсадок у Кідрах, а вже далі братися за школу у Половлях. Відтак можуть бути й Воронки. Але якщо цей будівельний алгоритм не сприймуть в облдержадміністрації, якщо для цього не вистачить доказів, наші будівельні наміри розтягнуться надовго. Цей рік – останній для діючої в районі програми розвитку освіти на 2013-2017 роки. І хоча звітувати освітянському керівництву є про що, прикро, що до питань будівництва підходимо надто несміло. Програмою хоч і передбачено проектно-кошторисну документацію на школу в Озерцях, однак про саме будівництво – ні згадки. Взагалі не йдеться про реконструкцію Степангородського НВК. А тим часом старанням не стільки районних чиновників, скільки сільських громад будівельні роботи в обох селах розпочалися!

На момент недавньої розмови з очільницею районної освіти Н.Саковою розробкою нової програми ще ніхто не займався. А вона, на наш погляд, мала б уже бути в роботі. І в ній мали б значитись особливо «гарячі» в будівельному плані школи: і кідрівська, і воронківська, і половлівська…

До речі, ситуація в двох останніх дуже подібна. Приміщення однаково старенькі і давно вщерть заповнені учнями. Навчання в обох двозмінне, обидві постали перед «перспективою» третьої зміни, в обох упродовж кількох років матимуть по два перших класи і в обох серйозні проблеми з навчанням дошкільнят та груп продовженого дня. Але є і відмінності. Якщо у Половлях більше 300 учнів, то у Воронках – понад 400. Якщо у цьому селі ніколи не мали дитсадка, то у Половлях… бездумно його втратили. Я пройшовся цим колись добротним, а тепер занапащеним просторим будинком. Від побаченого заболіла душа. Бо ж підлоги і стелі, дитячі ліжечка й ігрові кімнати, кухонне знаряддя й електрообладнання – все зникло, пішло прахом, бо радгоспний і сільрадівський очільники не домовилися про передачу приміщення з балансу на баланс. Навіть вікна, двері і покрівлю розтягнули крадії!

Не знайшлося для Половлівської ЗОШ і таких благодійників, як у воронківської посестри. Якщо школа у Воронках з їхньою допомогою стала просто невпізнанною, то про Половлі цього не скажеш. І хіба що діти однаково милі і доброзичливі. Зачувши, що йдеться про будівництво школи, вся, як один, підняли руки «за», й очі спалахнули тим вогником, який не давав рукам діяти всупереч серцю. Й у Воронках, і в Половлях діти люблять свою школу. І якщо комусь вона надоїдає тіснявою, то це скидається на «провину» старенької матері, яка через власну немічність сама потребує ласки і турботи.

Жаль, якщо школу у Половлях ще довгі роки не будуватимуть. Але не менший жаль, якщо цього не робитимуть і в Воронках. Тим паче, що у цій школі освітянську «планку» тримають високо. Тут прагнуть трудитися на рівні високих освітніх стандартів. І якщо воронківського вчителя й учня вивести на широкий освітній простір (а це й сучасне шкільне приміщення!), тим самим підтримаємо школу, яка впевнено пробивається  у число кращих шкіл Володимиреччини.

Завдання, зрозуміло, непросте. Але якщо питання будівництва та реконструкції шкіл пустити в районі на самоплив, це стане виявом нашої спільної слабкості. Владної – насамперед. Щоб цього не сталося, мало – прописати проблемні школи у районній програмі розвитку освіти. Маємо ще й відстояти право сільських громад на якісну освіту. Бо доки село прагнутиме школи, доти прагнутиме й життя. І не гріх повторити вислів великого француза Жоржа Дантона: «Після хліба найважливіше для народу – школа».

Олексій ГОРОДНИЙ

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 103 гостей на сайті