Авторизація

HomeНовиниВ РайоніВеликий досвід за невеликі гроші

Великий досвід за невеликі гроші

( 1 Vote )

 

Як тільки Україна отримала довгоочікуваний безвіз, темою №1 для обговорення стала кількість грошей, з якими можливо буде перетнути кордон із країнами зони ЄС. І коли попередні розрахунки були зроблені, середньостатистичному жителю, певно, стало зрозуміло, що побачити закордон все одно не під силу із зарплатою менше як 200 доларів на місяць (3200 грн)...

Але, як-то кажуть, вихід завжди є. Здешевити собі Європу чи Америку, та ще й отримати при цьому колосальний досвід зможе практично будь-хто, хто того забажає.

Як-от, наприклад, Ліда Антонова з Володимирця, яка нині живе у Рівному та працює редактором-пруфрідером в 4writers (інтернет-компанія, яка спеціалізується на написанні академічних робіт англійською мовою під замовлення у відділеному доступі). Вірте-не вірте, а одного чудового дня дівчина наважилась ризикнути і відкрити для себе Канаду аж на цілих 3 місяці. Ради цього пройшла кілька етапів відбіркового конкурсу та взяла академвідпустку в університеті.

– До поїздки в Канаду я була лише в Білорусії, тому це був мій перший вихід у закордонний світ. Про можливість поїхати до Канади за молодіжною програмою «Канада. Світ. Молодь» я знала вже фактично з першого курсу, – розповідає Ліда. – У нас в «Острозькій академії» то була знана програма, багато студентів їздили через неї. Вона неприбуткова, спрямована спочатку на обмін досвідом, бо ж за нею група з України упродовж 6 місяців тісно спілкується із групою з Канади.

За умовами програми «Канада. Світ. Молодь», яка триває упродовж півроку, група молоді з України та Канади разом  перебувають 3 місяці в одній країні, потім – в іншій. Живуть вони весь цей час у сім’ях, які згідні приймати волонтерів, тож хлопці та дівчата з обох країн мають змогу сповна відкрити для себе особливості ментальності країни, у якій вони гостюють. А волонтерами автоматично стають усі, хто бере участь у такій програмі, бо ж на громадських засадах допомагають виконувати найрізноманітнішу роботу – від адміністрування і до прибирання.

– Стати учасником програми для мене було просто. Звичайно, я довго не наважувалась на такий крок, бо думала, що у мене недостатній рівень знань з англійської, хоч і навчалась на факультеті романо-германських мов. Та й на першому курсі це просто нереально, тому що процедура відбору триває довго. Так, свій конкурсний відбір я проходила на ІІІ курсі, а поїхала вже аж на IV. Брати участь у відборі можна було від факультету і на загальноакадемічних підставах.

Я обрала загальноакадемічний конкурс – хотілося поспілкуватися з представниками інших спеціальностей.  І тур – це заповнення анкети, за змістом подібної до співбесіди на роботу: питали про слабкі/сильні сторони, очікування, ідеї проектів. Коли декого відсіяли, провели ІІ етап – граматичний тест. Простенький, хоч я так довго думала, що саме це буде найскладнішим. Власне, цим тестом не перевіряють якісь супер-знання іноземної, а лише те, чи розрізняєш ти елементарно значення подібних слів, чи знайомий з порядком слів у реченнях тощо. Мова – не основний критерій відбору. І вже ІІІ етап – це інтерв’ю. Говорили зі мною представники з різних факультетів, щось могли спитати по анкеті, щось англійською, хтось питав про хобі та участь у житті університету чи міста. 

Через місяць після останнього етапу разом з Лідою конкурсний відбір пройшли 4 групи по 9 осіб – 5 дівчат та 4 хлопці. Усі вони отримали закріпленого партнера по програмі з Канади. 2 групи лишилось на 3 місяці в Україні, 2 – відразу полетіли до Канади. Усі групи потрапили в різні куточки.

 


 

Ліді пощастило  потрапити в район великих озер – Су Сен Марі, Онтаріо, з дуже гарною природою та подібним до українського кліматом, на кордоні із США. Оскільки застали трохи літа, то часто її група була у хайкінгах – традиційних для Канади вилазок на природу.

– Нам відразу треба було говорити англійською. З нами, звичайно, була викладачка, але вона втручалася у розмову вже у крайніх випадках – аби змусити нас говорити, – розповідає дівчина. – Перший тиждень був профорієнтаційним – нам потрібно було обрати організацію для волонтерства. Тож до нас приходили люди з тих чи інших установ, розповідали, у чому саме їм потрібна допомога, а ми вже потім відповідно до своїх преференцій заповнювали анкету, де ставили організації у порядку від найбажанішої до тієї, що сподобалася найменше.

Ліда потрапила до спорткомплексу, де спробувала себе чи не у всьому: займалася з дітками творчістю, доки батьки відвідували тренажери, була асистентом тренера, де займалися діти, допомагала на рецепції із заповненням різноманітних документів. Працювала більше 8 годин на день у понеділок, середу та суботу, в інші ж дні разом з іншими активно займалася громадською діяльністю брала участь у різноманітних проектах, організовувала презентації у школах про безпеку здоров’я, благодійний вечір. Українська частина проекту, за словами дівчини, була скупішою на враження, чи то через те, що Нетішин    місто, що не має великої потреби у волонтерстві, чи то через те, що не так все цікаво, бо все знаєш.

Сім’ям, які приймали волонтерів в Україні та Канаді, з програми виділялись певні кошти – на харчування гостей та інші потреби. Загалом враження від такого досвіду у всіх волонтерів позитивні.

– За участь у програмі я платила певну суму, близько 600$ за тодішнім ще курсом у 8 грн. за долар, але то була дуже адекватна ціна. За такі гроші я б точно не змогла влаштувати собі 3-місячне перебування у Канаді, тим паче, що нас харчували, давали проїзні, перепустки до тренажерного залу, бібліотеки, надавали нам житло, невеликі кишенькові гроші. Натомість отримала безцінний досвід спілкування, певність у собі, гнучкість і відкритість до нового, а ще – враження на все життя, – каже Ліда Антонова. – Пам’ятаю, як, перебуваючи у Канаді, знімались у фільмі про реслінг для масовки, ходила  до сусідів на кіно під відкритим небом. Або ті смішні моменти, коли моя напарниця не розуміла нашого традиційного борщу, тож купувала те, що знала, що точно можна їсти – піцу! А ще оті жарти про ведмедів на дорогах у Канаді –правда! Нас не раз попереджали про диких звірів.

Звісно, з партнеркою по програмі я приїздила й у Володимирець, то для неї дивиною було те, що стіл гнувся від різних наїдків. У подарунок канадцям ми презентували традиційні вишиванки і солодощі, які їм дуже подобалися.

Моя участь у програмі «Канада. Світ. Молодь» – то був виклик самій собі. З мовою було легко. У перший же день мого перебування у Канаді я заблукала, тож довелося розпитувати перехожих, чи правильно йду. А коли знайшла дорогу додому, почала почувати себе комфортно і безпечно.

 


 

Згадує Ліда й про ті моменти життя в Канаді, які для себе відкривала і дивувалася. Як-от, наприклад, те, що звичайний сімейний сніданок для канадців – дивина. А ще дико для них те, що українка пропонувала допомогти з прибиранням у будинку, чи попросила праску. У такі моменти жителі Канади питали, чи Ліда й вдома прибирає кімнату.

– Цікаво, що ми звикли кивати на західних людей як на більш розвинутих. Проте в елементарних речах вони просто губляться. Якби ви бачили, якими зачудованими очима дивилася на мене напарниця, коли я сказала, що вмію пришивати ґудзик! А коли якось ми забули ложечки для йогурту, і я, скориставшись студентською винахідливістю, просто зігнула фольгу з йогурту у формі ложечки – то для них було щось зі сфери нобелівської премії! – сміється Ліда. – Щодо різноманітних презентацій для громади, то канадці ініціативніші від нас, навіть коли їх ніхто не підтримує, вони будуть робити свою справу.

Для нашої співрозмовниці досвід волонтерства в Канаді – то і перший досвід роботи. Бо ж це також відповідальність з певними обов’язками, що змушує до самодисципліни та часової організації.

– Нині програму вже закрито. Найцінніше, що було у ній – то можливість відкрити для себе нову і свою країну, і аж ніяк не підзаробити (як у відомій програмі Work&Travel), резюмує Ліда.

Проте це не єдина, а нині вже не діюча програма, за якою можна в рази дешевше відкрити для себе закордон. Існує безліч програм Європейського Союзу, США та інших, які радо дають можливість для усіх охочих відвідати іноземні держави не просто з туристичною, а освітньо-культурною метою.

 Такою, наприклад, є відома програма «Молодь в дії» («Youth in Action») від ЄС, яка організовує короткострокові семінари для людей 16+ та довгострокові річні-півторарічні волонтерські проекти для категорії осіб від 18 до 30 років у найрізноманітніших куточках світу. Тут кожен може знайти місце для волонтерства на свій смак – від допомоги у творчій роботі з дітьми, неповносправними, офісної роботи і аж до екологічних проектів зі збереження певного виду черепашок на узбережжі Туреччини. А ще – отримати неформальну освіту у полікультурному діалозі з представниками з інших країн.

 Зазвичай такі програми покривають до 90% витрат на доїзд до місця проведення проекту (звичайно, у розумних межах визначеного ліміту), а також витрати на харчування, проживання, роздаткові матеріали, екскурсії тощо. Все це – за невеликий одноразовий сервісний збір благодійній організації, визначеній партнером ЄС, в межах близько 30 євро. Конкурси на такі проекти надзвичайно великі, проте шанс є завжди. Не кажу це в теорії, а з власного досвіду: у моєму випадку побачити Лондон за 2000 гривень завдяки такій програмі – реальність.

Особливо цінні такі програми для вчорашніх випускників вишів, які ще не кинулися у коловорот роботи чи з якихось причин не змогли її знайти – сміливо подавайтеся на такі проекти, аби, як Ліда Антонова, відкрити світ, по-новому подивитися на свою країну, стати певним у собі та відкритим до нового. А ще – ради додаткового пункту у резюме на омріяну роботу.

Вікторія Черпак.

Фото взяті зі сторінки Ліди Антонової у мережі Facebook.

 

 

Скільки жителів району можуть собі дозволити поїхати закордон

71,5% українців не планують їхати до Європейського Союзу найближчим часом. Лише 22,6% респондентів мають намір поїхати у країни ЄС, з них 9,9 % точно збираються.

З тих, хто не планує їхати у Європу, 76,9 % не можуть це зробити через матеріальне становище. У 15,4 % немає бажання відвідувати Європу взагалі. Такі результати показало опитування, проведене Інститутом Горшеніна спільно з представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі.

Стало цікаво, чи можуть собі дозволити поїздки закордон жителі Володимиреччини. Почувши про інші країни, багато хто з людей ділився своїми мріями про поїздку до Франції, Чехії, Німеччини, а потім тяжко зітхав, мовляв, навряд чи ця мрія здійсниться. А декого Європа взагалі не приваблює: навіть маючи гроші, вони жодного разу не замислювались про поїдку до ЄС.

Наше опитування показало, що для більшості респондентів поїздка до інших країн світу – це розкіш. Публікуємо найвідвертіші коментарі.

Олена, 39 років: «На даний час я не можу поїхати закордон. Чоловік не працює, а я вчитель, зарплата у мене невелика. Не вистачає фінансів на те, що треба, а що вже казати про відпочинок у іншій країні… Хоча я дуже хотіла б світ побачити».

Вадим, 28 років: «Якщо трохи поекономлю, то зможу поїхати. В принципі можливість є, але чесно: поки що бажання такого не виникало».

Світлана, 53 роки: «Ой, ви що… Мені фінанси не дозволяють. Хочеться поїхати до Німеччини. А так закордоном вже була, два рази їздила у Польщу працювати».

Олександр, 25 років: «Можу, в мене на відпочинок завжди гроші знайдуться. Я в Єгипті 2 рази з друзями був, збираюся полетіти до Туреччини. Та зараз, мені здається, уже багато молоді з району, особливо янтарщиків, може собі дозволити полетіти і на Мальдіви, і в Дубаї, і в Ніццу. Просто хтось летить, хтось жме грошей, а комусь і тут добре живеться. Он скільки наших хлопців їде просто так у Польщу майже кожного місяця. В мене знайомий поїхав з другом у Чехію тільки, щоб пива попити (посміхається). То хіба йому проблема полетіти кудись?».

Олександр, 28 років: «Канєшно, можу. Як кажуть: «Дєньгі – не проблема».

Вікторія, 29 років: «Можливості ось так взяти і відразу завтра поїхати за кордон у мене, як, думаю, і в більшості наших жителів, звісно, немає. Але коли планувати поїздку, заздалегідь собі ставлячи мету «Побачити Париж – і хай там що!» – тоді все можливо. Важлива мотивація і система пріоритетів. Якщо у мене обмежені ресурси і я знаю, що кудись хочу, то можу відмовитись від чогось іншого. Наприклад, зекономити на якомусь дорогому шматті, чи тому, що ніби і треба, але й без нього можна обійтися. Коли є вибір: вкладати у стильні босоніжки чи у враження, то я віддаю перевагу останньому, бо яка різниця, скільки коштує твоє взуття, коли ти ходиш у ньому попід Ейфелевою вежею? Так, попри безвіз Європа для нас все одно дорога, для нас вигода – то лише в економії часу і витрат на послуги сервісних центрів. Але завжди є варіанти бюджетних мандрівок – системи приятельських хостелів, автостопів, самостійного планування маршрутів мандрівки.

І, звісно, друзі. Якщо у вас є друзі за кордоном – все не так страшно, бо це і забезпечений нічліг, і якесь елементарне харчування, і допомога з пошуком найнеобхіднішого. Я не кажу, що треба висіти у них на шиї, але простіше харчуватися і жити у когось вдома, аніж в туристичних закладах. Куди поїхала б? Чомусь зараз думається про Італію».

Марія, 67 років: «Та ви що, де в мене такі гроші? На пенсію в 900 гривень хіба кудись полетиш чи поїдеш? Нема такої можливості, бо не дозволяють побутові умови. Тут інколи немає за що за комунальні послуги платити. А ціни зараз на все які дорогі! Але я хотіла б поїхати, побачити інші країни, як там живуть люди, які у них традиції, культура. Хотіла б побувати у Празі, у Варшаві, побачити Відень… Ви мені аж настрій підняли своїм опитуванням (посміхається)».

Валентина, 17 років: «Немає такої можливості, та й не хочу… Мені і тут добре.»

Марина, 40 років: «Ага, за що я туди поїду? Тут дитину нема за що у школу вдягнути, борошна нема за що купити, а ви про закордон питаєте. Йдіть до багачів, в них і питайте, вони за наші гроші можуть собі все дозволити… Ті олігархи як жили, так і живуть добре».

Андрій, 21 рік: «Ні, в мене немає закордонного паспорту. Якби був би, то, можливо, і поїхав би».

Надія, 38 років: «Людиночко, мені з моєю зарплатою більше городу, села і нашого Володимирця нічого більше й не світить. Тут на свої потреби не вистачає – на те, що дуже треба. А ти мені говориш про закордонну поїздку. Це щось захмарне для мене. Я про Париж чи Прагу можу тільки мріяти».

Тетяна, 34 роки: «Ми з чоловіком плануємо поїхати у Німеччину до родичів. Я не скажу, що дуже є можливість, але якщо захотіти, то можна щось десь трішки відложити якусь копійку, чимось пожертвувати заради поїздки, або від чогось відмовитися. Ми не поїхали на море чи у Карпати – зате побачимо Німеччину. А як нашим людям бути по-іншому? Ми удвох працюємо, діток немає, то нам простіше. А тим, хто отримує мізерну копійку, складно від зарплати до зарплати протягнути».

Оксана, 24 роки: «Я України не бачила, а ви мені за світ говорите. Я не люблю подорожувати, мені й вдома добре. Тому навіть якби була можливість, я б краще щось цінне для себе придбала».

Валентина, 37 років: «Яка Європа? З нашими цінами про Європу можна тільки мріяти».

Олена, 42 роки: «Мені добре вдома з чоловіком і дітьми. Чесно кажучи, ми й не дуже маємо можливість куди поїхати. У нас 6 діток, грошей не вистачає на поїздки. Є родичі в Італії, то вони до нас самі приїжджають, у них є така можливість, бо в них зарплати кращі».

Спілкувалася Ольга ПЕШКО.

 

 

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 403 гостей на сайті