Авторизація

HomeНовиниВ РайоніЯк наш мотоболіст з другом врятував Київ від атомної бомби

Як наш мотоболіст з другом врятував Київ від атомної бомби

( 0 Votes )


 

На Маккавеїв, 14 серпня 2017 року, селищний голова Рафалівки Василь Совгуть та президент молодіжного спортивного технічного клубу «Полісся» Василь Блищик привітали відомого мотоболіста, капітана команди мотоболістів «Полісся» Віктора Грушевського із ... 83-річчям.

Віктор Климович і його дружина Марія Іванівна не чекали гостей. А тому така зустріч була приємно щирою. Правда, ми передзвонили до сина Валерія, який працює механіком в АТЦ РАЕС, але він на роботі і приїхати не зміг. Сестра його, як і мама, 30 років відпрацювала секретарем Оржівської селищної ради. А ще один брат із дружиною та двома дітками давно живе у Чехії, в Празі.

Так що відомий дідусь-мотоболіст і його дружина – «вічний секретар Полицької сільської ради» – живуть самі. Із господарства тримають одні кури. Марія Іванівна каже: «в заперті, щоб подвір’я було чисте і гарне». Віктор Климович похвалився, що півгорода картопель із дружиною викопали. Президент СТК Василь Блищик ходив дивитися і фотографував. А я облюбувала в цей час квітник Марії Іванівни. Райське видиво. Перерахувати тільки одні назви квітів – зайняти весь «Володимирецький вісник».

Та розповім, як ми вітали винуватця торжества. Від МСТК «Полісся» Василь Блищик подарував спеціальну літню іменну шапочку з козирком та мастило до мотоцикла (іменинник ще має мотоцикл ІЖ-планету).

Відомий мотоболіст Віктор Грушевський показав дві іменні пляшки з портретами, що висять в гаражі, і доріжку, по якій від сусідів, де вже ніхто не живе, до них приповзають вужі. У Грушевських все подвір’я закладено бетонними плитами, чисто, аж світиться. На вікні до дороги – віконниці.

Цей дім колись вони купили. Тут народили трійко дітей. У минулому місяці справили 60 років спільного подружнього життя. Дякуючи цій даті, ми примусили дідуся Віктора і бабусю Марію поцілуватися. Правда, не кричали «гірко!», та за них дуже і дуже пораділи.

Віктор Грушевський працював кіномеханіком. Зібрав копієчку до копієчки – і купив собі перший мотоцикл «Мінськ». Отим мотоциклом розвозив по селах бобіни кінофільмів і крутив їх.

Марія Мороз народилася у 1939 році у Полонному. Було таке село на карті Рафалівського району. Із будівництвом РАЕС даний населений пункт пішов у забуття. Після одруження з Рафалівки у Полиці на роботу добиралася як могла. І так 34 роки. Такий один-єдиний запис зроблений в її трудовій книжці.

– Був у мене випадок, – розповідає Віктор Климович, – коли у 60-х роках треба було показати місцевих спортсменів. Культура завжди мала йти попереду. От мене, кіномеханіка, і послали в Ровно на мотокрос – змагатися! І я зайняв там перше місце. А рівненські теж марили тим першим місцем. І от після котрогось заїзду один із суддей говорить: «Ти не дивишся назад, де твої товариші. Сам летиш вперед і вперед». Я це зрозумів як зауваження. А було це на третьому заїзді. Як розігнався, на повороті в секунду глянув назад… І я вже на трибуні на третьому ряді. Слава Богу, ніхто не постраждав.

Описувати мотобол… Це теж саме, що пробувати мед через шибку (скло). Мотобол треба бачити. Ой, скільки людей він збирав. Приходить на мотобол Гаврило Калинович. Всі встали, зустрічаємо його оплесками. Бо це він із Анатолієм Бурцевим мотобол створив. Треба, каже, щоб про Володимирець в області й Україні знали. І ми, мотоболісти, таки об’їхали всю Україну…

Ніколи не забуду Полтаву. Приїхали грати, все нормально. Десь вони взнали, що ми з Володимирця, з Ровенської області. І давай кричати з трибун: «Бандеровці! Бандери!» Я під’їхав до судді і кажу: «Чого ви не зарахували наших два голи?» А він мені у відповідь: «Ти хочеш, щоб мене розірвали разом з вами?» І я зрозумів. Переговорив з хлопцями, зіграли 3:3, нічия. Після гри швиденько погрузилися і в супроводі міліції нас вивезли з Хоролу на 15 кілометрів від міста.

Ще був випадок у Ризі. У них був сильний мотобольний колектив. Заїхали ми туди. Нас дуже радо прийняли. Як не є, із Західної України (хоча ми тоді не це не звертали уваги). Принесли їсти-пити. І в череп’яних пляшках напиток, такий, що тягнеться як шоколад. І запах дуже приємний. То був римський бальзам. Ми всі його вечором випили, на другий день грати в мотобол, а ми – ніякі. Головою щось думаєш, а руки-ноги – як ватяні.

Ще відомий всім епізод. Це було в кінці 1964 року. У Дубровиці (наш район тоді теж входив до складу Дубровицького) був обласний мотоклуб «Маяк». А їхня районна газета називалася «Поліський маяк».

Так от, нам якось випало грати на території Білорусії в Пінську. Підходить до мене, як до капітана команди, Валерій Йосипович Коростень і просить, щоб ми … програли. За це обіцяє … 100 рублів. Зарплата ж в ІТР (інженерно-технічних працівників) була 25 карбованців 70 копійок. Мені треба було сказати вголос хлопцям, щоб взнав Бурцев. Як він на мене налетів! Як почав ганити! «Да ти предатєлєм хочеш стати на весь район! Да ти Владімірец хочеш опозоріть!»

Я вже й не радий був, що сказав. Ми тоді виграли – 2:0. Але Коростень на закінчення гри притиснув мій мотоцикл і вдарив мотобольного м’яча так, що я перелетів і розбив собі геть литку.

А от про це, прошу, напишіть обов’язково. То найголовніша подія у моєму житті була, і пов’язана вона не з спортом, а із армією. Служив я у ПВО під Києвом. Це були роки «холодної війни» з Америкою. Ракет тоді у нас ще не було. Летить якась ціль, то ми її збивали снарядами.

Так от, 1954 рік, Первомайські свята. Я вже здав чергування. Коли об’являють «готовность номер один». Ми знаємо, що це – війна, але подумали, що все-таки нові «ученія». Якраз на посту мене замінив і чергував Іван Авдєєвич Федорчук із села Озірці нашого району.

Із штабу передають координати, ми бачимо «ціль»: з Германії летить літак, 108 метрів в секунду. Ми засікли. І нам дають наказ із штаба ПВО стріляти у нього бойовими снарядами. А Іван Федорчук звик, що ми стріляємо з «учебних», і вистрілив холостим.

Коли по гучномовцю чуємо із штабу відбірний мат. Перезарядили. Вистрілили бойовими. Той літак пішов на Туреччину.

Ми всі одержали від начальства, м’яко кажучи, наганяй. Нас всіх обіцяли за невиконання наказу … краще не розповідати. Через два тижні в частину приїжджає велике військове начальство, викликають мене, Івана Федорчука, нашого взводного і командира полка. Ми вже думали, що розбори будуть страшнішими, чим були.

А тут вияснилося, що із Західної Германії цей літак, порушник кордону, віз на своєму борту … АЖ ДВІ АТОМНІ БОМБИ. Як би ми вистрілили у нього бойовими снарядами – він зірвався б над Києвом. І столиці України не було б. Як у Японії Хіросіми та Нагасакі не стало…

Галина Тєтєнєва.

На фото автора: ветеран-мотоболіст Віктор Грушевський приймає вітання…

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 55 гостей на сайті