Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

І я, і водій мимохіть полегшено зітхнули, коли всіяна вибоїнами дорога, лише нагадуючи асфальтівку, скінчилась і з-за піщаного пагорба виглянуло потрібне нам село.

Степангород! Північне окраїнне село Володимиреччини! Замелькали старенькі дерев’яні хатки, нагадавши про багатовікову непросту долю поліщуків. Але це були вже вкраплення у новітні обриси села, яке, впевнено дивлячись у майбутнє, втілює його у нових, добротних, просторих і приємних оку оселях.

А ось і сільська школа – майже районний рекордсмен по кількості учнів. Їй, уже ветхій, ніби соромно серед численних тутешніх новобудов. Вона й сама мовби чекає, коли її замінить сучасна красуня з бетону, цегли і скла. До неї залишається метрів двісті, однак фундаменту, який видивляємося, ще не видно. Ага, нарешті! Наочним свідченням того, що точку застою з будівництвом цієї осені пройдено, на пришкільному пагорбі височіє потужний автокран. Завернути б зразу сюди, де будівельники ТОВ «Стиль-Декор» пишуть свою сторінку в історії сільської освіти. Але стримую зрозуміле, як для випадку, прагнення і повертаю до сільради: першим хотілося почути сільського голову Віталія Наконечного.

– Люди вже зачекалися цієї школи, – повторює сільську «аксіому» Віталій Кирилович. – Хотілося б, щоб будівничі відразу робили весь фундамент, однак він робиться частково – лише під один із чотирьох блоків. Але ми вже змирилися: нехай хоч так. Під зиму дійсно немає коштів. Але хай знають, що навесні треба розгорнути повномасштабне будівництво, щоб через рік, з 1 вересня, діти вчились у новому приміщенні. При бажанні, думаю, так і станеться. Захотіли ж розпочати будівництво – і знайшлися «стартові» гроші. Так само треба й продовжити. Ми здивовані, що первісна вартість будівництва внаслідок тендеру зменшилася на тридцять мільйонів. Але що можна сказати, не знаючи можливостей ні фірми-переможниці, ні решти учасників торгу? Діло робиться, але на мій погляд, якось мляво. То вчора чогось немає, то сьогодні не вистачає, а нам потрібна чітко організована робота. Але хай уже так, як є, аби лиш рухалися вперед. Одне з обласних видань вдарило на сполох: мовляв, будмайданчик не обгороджений, а котлован під підвальне приміщення глибокий; хтось із пішоходів, особливо дітей, по необережності може травмуватись. Але тривога безпідставна: коли звучав цей «набат», майданчик уже був обтягнутий металічною сіткою. Зі словом,особливо резонансним, ніколи не треба полспішати…

Разом ідемо на будову – і Віталій Кирилович знайомить мене з виконробом Анатолієм Горщуком.

Анатолій Матвійович – будівничий зі стажем. Каже, 21 рік працював на Рівненському домобудівному комбінаті. Трудився й у «Київміськбуді» та в Ашхабаді на заводі по виробництву тюбінгів. Досвіду, словом, не позичати. Та й нинішню фірму, за завданням якої прибув у Степангород, вважає досить потужною: «Самі бачите: ще не почалося інтенсивне будівництво, а вся будова обставлена матеріалами». У словах – спокійна гідність. А мене це й цікавить: як вдався «Стиль-Декору» будівничий старт у Степангороді.

– Таки вдався, – чую у відповідь. – Погода нам сприяла. І залізобетон, хоча й далеченько, надходив як слід. Котлован, як бачите, заставлений фундаментними «підошвами», тож найближчим часом «гнатимемо» стіни під перекриття. З настанням весни заливатиметься підлога – і все тут забетонується. Підвальне  приміщення, щоб знали, по всьому периметру школи. А це, вважайте, ще один поверх – у землі. Зараз будується другий блок. Від нього піде третій, а з іншого краю – перший. Там же, під приміщенням у два поверхи, буде парадний вхід. На мій погляд, проект досить гарний, треба тільки втілити його в реальну будову.

Приєднуюся до похвали – й водночас «прощупую» виконроба: мовляв, дехто думає, що сільська школа могла б бути й меншою. Анатолій Матвійович заперечує:

– Як? Ви побачили б, скільки дітвори тут бігає. Кажуть, тут щороку – три перших класи. То як же – з меншою школою? Тіснувато буде!

За словами виконроба, зараз на будові зайняті п’ятеро робітників, і збільшувати їх кількість поки що не варто. Ото почнеться монтаж, прибуде ще один кран – і людей, відповідно, побільшає. Доставлятимуть пісок, працюватимуть навантажувач і вантажна техніка, засипатимуться фундаментні «пазухи». Словом, робоча сила тісно ув’язана з вимогами технології. Люди не повинні безцільно ходити одне за одним. Усьому – свій час.

Матеріали надходять у село з Рівного, з тамтешнього заводу залізобетонних конструкцій. До того ж, дорога така, що машина з будматеріалами вирушає вранці, а прибуває після обіду. Це і дратує, й непокоїть, але що вдієш?

– Щойно зателефонував водій, – повідомляє Анатолій Матвійович. – Каже, завантажився о десятій. Уже пообідня пора, а він тільки-но доїхав до Володимирця. Їхати йому ще добрих дві години, і все через дорогу. Але добре те, що погода поки що з нами і за нас, тож працюємо до восьмої-дев’ятої вечора, подовжуючи день електричним освітленням. Робочий час стараємося використати по максимуму, бо ж до наступного навчального року треба ввести дітей у нову школу.

Мій співрозмовник на фактах підтверджує серйозність наміру. Каже, виділених півтора мільйона гривень замало, щоб перекрити розпочате підвальне приміщення, тому вже домовлено про додаткове асигнування з облбюджету. Завершуються необхідні прорахунки. Загалом же – це лиш епізодичний момент. Вінець розпочатого – запустити всю інфраструктуру. А це опалення, вода, електроживлення, очисні споруди – усе потребує значних коштів.

Ділюся побоюваннями степангородців, які важко, у напіввідчаї домагалися нової школи: чи не почнуться через місяць-півтора перебої з фінансуванням? Не перебираючи на себе чужих обов’язків, Анатолій Матвійович відповів: наскільки знаю, обласне керівництво нам сприяє; з весни фінансування продовжиться і роботи триватимуть.

– А не дай Бог припиняться – знову будемо щось робити, – додають присутні при розмові степангородці. Що примітно, вони вже менше говорять про ветхість школи. Розуміють: знання здобуваються і за старенькою партою. Але в тім-то й річ, що шкільна юнь уже не вміщається у колишній «колгоспній» школі. В одній класній кімнаті, бува, два класи сидять! А це вже проблема і вчителя, й учня, і батька. Навчальні кабінети, до того ж, невеликі. У кожному – до тридцяти дітей. Як не поверни, нова школа потрібна.

– Радий, – кажу, – що приїхав не дарма. Власними очима бачу: початок є!

Посміхаються. А у відповідь:

– Було б краще, якби вже кінець. Але й початок – непогано…

І вже залишається між словами, що невдовзі Степангород матиме одну з найкращих у районі шкіл. Не знаю до кінця причини, але в це чомусь повірилося…

Олексій ГОРОДНИЙ.

фото автора