Авторизація

HomeНаше життяПро те, що хвилює«Я не помер! Я пішов від вас, люди!..»

«Я не помер! Я пішов від вас, люди!..»

( 0 Votes )

 

Стосунки людини з твариною і зворушливі, і досить драматичні. Почуваючись володарем світу, людина поставила тварину на грань виживання і вона ж… оберігає її: створює природні заповідники, розвиває ветеринарну медицину, одомашнює представників дикого світу. Усе ж, трапляється й так, що вчорашній улюбленець стає «зайвим». Він не радує, а вже дратує домочадців. Недавня любов змінюється такою ж немилістю. І нещасна тварина стає приблудною. Втративши людську прихильність, вона й далі тримається людей і сподівається переміни на добро, хоча життя у повному смислі слова стало собачим…

 

ДИВА, як правило, не буває. Бездомному псу поновити потрібність людям так же тяжко, як і двоногому безхатченку з давно обірваними родинними зв’язками. А бува й зовсім погано, і тоді тваринна беззахисність рівнозначна перекресленому хрест навхрест життю.

…В обідню перерву я мимохіть здригнувся від одчайдушного скавуління під вікном. Відгорнув фіранку – й отерп: молоденький сірий песик, що міцно «прив’язався» до нашого зібраного з кількох п’ятиповерхівок «хутора», явно завершував свої дні. Його голова непорушно заклякла на плечах. Ноги, передні й задні, неприродно підігнулися під черево. А несамовите скавчання виражало нестерпний біль, який переживала тварина.

Песик, мабуть, усвідомлював усю глибину біди, в яку потрапив. Йому хотілося чимшвидше втекти з цього змалечку знайомого місця, що неждано стало чужим і небезпечним. Але скорчені судомами ноги не слухались. Він тільки підстрибував на них, мовби витанцьовував танець смерті.

«У тебе й голівка, нещаснику, вже на правець», – подумав я, дивлячись крізь вікно на собаче прощання з життям. А через дорогу, якось дивно, дугою (видно, міняючи раніше обраний курс), поспішав сірий, як і  пес-нещасливець, такий же безіменний, як він, наш дворовий кіт. Він був стривожений. Зупинившись над псом, кіт пильно і співчутливо дивився на його біду і, мабуть, шкодував, що пес уже не кинеться за ним навздогінці, не змусить ховатися на вишню поруч із височенним домом або ж вдаватися до оборони – вигинати дугою спину, видавати грізне шипіння й обіцяти напасникові вп’ястись у морду кігтями…

Збіглися й дітлахи з усієї підворітні. Як і кіт, вони сполохано споглядали чужу біду і так само, як кіт, не розуміли, що сталося з псом, якого ще зрання звично гладили за вушками…

А пес, уже втрачаючи силу, завалився на бік, з клумби зсунувся на асфальт і забився у важкому моторошному харчанні. Шарахнувшись від цього жаху, малюки звіддаля дивилися, як собачий організм бореться з вогнем, що випалює нутро і вже не криком-скавулінням, а натужним хрипом виривається назовні…

Обідати перехотілося. Подався на роботу. Та коли виходив із під’їзду, чотириногого нещасника не було на місці прийнятої ним муки. «Собачка у квітнику, – обізвалася з балкона завжди усміхнена, а тепер посмутніла сусідка. – Він помирає…»

Прим’ята, прив’ялена спекою зелень ворушилась у такт лапкам, які конвульсивно рухалися взад-уперед. То був кінець. Але тваринам, як і людям, теж, бува, випадає нетривке полегшення, щоб при свідомості розпрощатися з життям.

Несподівано для всіх песик звівся на ноги, хисткою ходою перебрався через дамбу, що захищає будинок від підтоплення, і зник у бур’янах. Більше його не бачили. Десь між пирію і гірчаку спинилося його серце, й у цьому вчувалося щось зовсім не тваринне. «Я не помер! – мовби сказав він своїм відходом. – Я пішов од вас, люди! Від вашої жорстокості, підступності і вашого вміння міняти добро на зло!..»

ТАКІ, як оця, «собачі» трагедії не рідкість. Тварин розстрілюють, топлять, труять, трощать ломаками. І не тільки «зайвих», а й тих, для кого домом – уся дика природа. Задля вигоди масово знищують слонів, крокодилів, анаконд. Усе більше чотириногих, плазунів і пернатих стають рідкісними і втрачають ареали свого звичного розселення. Усе ж, наростає і рух за гуманне з ними поводження. Розум протестує проти бездумності. Однак проблема тварин-бродяг ще довго тривожитиме людину. Важко вона вирішується у Рівному. Мало що вдалося з собачим притулком у Вараші. Володимирець же у цьому напрямку й не рухався. Ми якщо не стріляли, то труїли. Якщо не труїли, то стріляли. А даючи відбій жорстокості, перетворювали селище у розплідник тих же чотирилапих безхатченків. Вони то розросталися до зграй, то переводилися до поодиноких особин. Але назовсім – не зникали. Й у силу різних обставин ми ділилися на їхніх противників і захисників: убивали, не гребуючи методами, або ж підгодовували, співчутливо зазираючи у добрі довірливі очі. Й у кожного була своя правда.

– На сьогодні собача бездомність особливої загрози не становить, – вважають у Володимирецькій селищній раді. – І хоча питання до кінця не вирішене, колишнього засилля собак, погодьтеся, немає…

Пояснення просте: селищна комунальна служба періодично вдається до відстрілу бродячих псів. Зазвичай ця акція погоджується з місцевим поліцейським відділенням – і мисливці за домовленістю з комунальниками беруться за рушниці. Проте у місцевому управлінні Держпродспоживслужби подібна агресивна «санація» сприймається скептично. Вважають, від отрут-приманок у районі відмовилися з абсолютно гуманних мотивів (днів три виношуючи у собі смерть, отруєна тварина конає будь-де і будь-коли), але й гвинтівку треба відкласти, бо ж не менш жорстоко та й законом заборонено. Але спрямовуючи місцеву владу на облаштування притулків для тварин, законодавець виявився настільки недалекоглядним, що покладена на сіль- і міськради ноша виявилася непосильною для них. Це ж і притулок побудувати, й обігріти взимку, і тварин-утриманців накормити, й заплатити доглядачам. Навіть у грошовитому Вараші з притулком зазнала фіаско, тож, залучивши зацікавлену громадську організацію, вдалися до стерилізації чотириногих бродяг. Позбавивши тварину майбутнього потомства, її, вже безплідну, відпускають у звичну стихію. Бо ж і щеплена, і спеціальною міткою мічена. І в неї вже не залишається недругів у людській подобі.

– Таким шляхом треба йти і нам, – каже очільник райуправління Держпродспоживслужби Олександр Петрук. – Ми готові підтримувати селищну раду, щоб відловлювати і стерилізувати бродячих собак. Але в цьому питанні треба повне порозуміння і взаємність.

Знаючи, що позиція селради аналогічна, цікавлюся, хто має бути ініціатором ідей, – і наштовхуюся на повну невизначеність. Обидва співрозмовники кивають один на одного – і стають винуватцями тієї незавидної долі, що випадає позбавленим людського піклування «братам нашим меншим». Чим довше триватиме їхня невизначеність, тим більше нещасних тварин стануть її жертвами. Тож не придумаю нічого кращого, як повторити вслід за дотепником, який влучно, але з іншого приводу, висловився на сайті «Polissya.net»: «Нехай уже зламається та стрілка, яку вони без кінця переводять один на одного»!

Утім, «стрілка» вказує і в напрямку цілком добропорядних міщан, які щиро люблять тварин, але недолюблюють подарованих ними дитинчат (особливо «дівчаток»). Милі, ні в чому не винні створіння опиняються у чужих підворітнях, особливо там, де знайдеться «добра душа», яка відриватиме від власної пенсії, але підкормлюватиме чотирилапих підкидьків. Такі «добряки» є. Їх немало. І їм важко повірити, що їхня мнима доброта межує із жорстокістю, бо ж доля вуличних підопічних у кінцевому рахунку трагічна: або куля, або отруєний шматок ковбаси.

Як повідомили в управлінні Держпродспоживслужби, у деяких сільрадах прийнято правила утримання тварин у поселеннях. Але це ще більше має стосуватись обох наших селищ – Рафалівки й Володимирця. Тим паче, що депутати одержали б чудову нагоду для зустрічей зі своїми виборцями: і важливий документ вручили б, і користь від домашніх тварин обговорили б, і таку ж велику небезпеку, яку вони несуть, роблячись бездомними. Бо ж біля п’ятиповерхівок, де майже всю прибудинкову територію займає дитячий майданчик, у пісочницях поруч із дітьми вилежуються ніким не щеплені тварини. То як батькам не нарікати, що діткам допікають лишаї?!

У нас вроджена любов до тварин, але дитячі майданчики мають належати дітям. Вигулювати песиків теж бажано у спеціально відведених місцях. Але такого рівня свідомості ще треба досягти, тому хочеться, щоб Володимирець мав не тільки правила утримання тварин, а й селищну програму їх стерилізації, яка регулювала б конфлікт людей із тваринами. Бо, правду кажучи, не постріл, не шматок отрути і не хірургічний ніж мають вирішувати цю проблему. Це мала б вирішити наша совість і відповідальність перед «братами меншими». Наша неспроможність викинути живе створіння на вулицю.

 

Олексій ГОРОДНИЙ.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 82 гостей на сайті