Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

 

 Саня – мій співрозмовник. Він народився в шістдесятих роках. Батько трьох дітей. Любить і гордиться своєю дружиною. Живе у селі. Має господарство. Служив в армії. Ненавидить зброю і військові конфлікти. У нього є друге покликання після хліборобської справи: він – археолог, щоправда, нелегальний.

  

Історію бабуня принесла…         

– Цікавість до минувшини мені привила бабуся Христина по маминій лінії та прадід Роман Корнійович, який першу Біблію в село приніс із полону. Бабуся мені розповідала про все, що робилося на світі, хто довкола нас колись жив. Що тут жили мазури, поляки-осадники, католики по вірі, мали свій костел. Вони добре воювали за свою націю і віру, то й були нагороджені своїм «цісарем-королем» Пілсудським наділами землі на Поліссі і на Володимиреччині зокрема. Тут була їхня влада, і вони вели себе на нашій землі як пани.

Ще були німецькі колонії, які поселилися за Дубівкою та Осовою в бік Нівецька при російській цариці Катерині 11. Німці мали свої фільварки, тартаки (пилорами), парові машини. Принесли вони механіку і техніку в наш край. Віри вони були протестантської, а їхня церква називалася кірха. Відзначалися німці пунктуальністю і працьовитістю, залізною дисципліною. Перед Першою світовою війною їх кайзер всіх німців забрав додому, в Німеччину. Ось так німецька влада ставилася до своїх громадян ще в ті часи.

Жодного села не можна уявити без євреїв (у нас їх називали «жиди»). Де гроші – там євреї. Вони тримали всю торгівлю, мали шинки і лавки. Ходили по хуторах, селах, вимінювали товар на продукти харчування, продавали крам, товар, мануфактуру.

Здебільшого вони жили по хуторах. Бабуся водила мене по лісі і показувала ті місця. А я собі думав, як в такому густому лісі могли проживати люди? Згодом зрозумів, що хутори були насправді повноцінними поселеннями – невеликими селами, своєрідними колоніями з усією інфраструктурою, притаманною цивілізованій общині: потовими віділенями, банками, культовими спорудами. Так ці хутори привели мене до пошуку, пізнання, історії та археології.

 

 

З полону приніс лантух книжок

Зацікавленість та потяг до знань, думаю, мені передалося від прадіда Романа Корнійовича. У Першу світову війну він стояв в обозі у складі російської армії, яка тоді саме воювала з австро-угорськими військами. Як попав у полон до мадяр – ми не знаємо. Про це він не розповідав. Але був дуже грамотним і начитаним. Після чотирьох років на чужині бранців відпустили на батьківщину, і дали можливість взяти із собою все, хто що хоче та понесе. Хто брав мануфактуру, голки, нитки, матерію, сільгоспінвентар, а мій прадід у село приніс повен лантух книжок і … першу Біблію. (В тому полоні був ще один чоловік із Малих Цепцевич).

На прадідусеві я зупинився не випадково. Він був начитаний, знав декілька мов. У Другу світову війну, коли німці тримали гарнізон у Володимирці, до нас в село приїхали мадяри за провізією. Роман Корнійович добре знав їх мову, з ними переговорив – і вони пішли з села. Прадідусь з політиків нікого не підтримував — він читав Біблію і вів свою лінію. Через це знайшлися в селі недобрі люди, що підпалили прадідуся хату, і всі книги згоріли. То для нього, розповідали рідні, це був дуже великий удар.

Тож я ще більше пройнявся історією. Почав аналізувати, порівнювати ту історію, що нам викладали в школі, і ТУ, що я чув дома від рідних, від старших односельчан. Приєдналося нове ремесло – малювання карти і місцин, про що розповідали люди, а в підручниках такого не було. Мапи малював сам, а згодом почав збирати та колекціонувати старі топографічні і фізичні карти всіх часів.

 Після школи була армія. Служив на Сєвєрі. А поскільки я не палю і веду змалечку здоровий спосіб життя, то в армії багато читав і вчився. Історична тематика художньої та енциклопедичної літератури, як і кінофільми про давнину – моя пристрасть. Та я зрозумів одну закономірність…

 

 

Історію міняють, археологію – не зміниш

І я зайнявся археологією. З собою ношу конституцію і роздруківки статей інших законів, де чітко вказано, що копати в парках історичного, археологічного значення та на кладовищах – категорично заборонено. Закон ніколи не порушую. На рахунок кладовищ… Я їх обминаю десятою дорогою. Хоча цікавлюся історичною довідкою. Так, наприклад, оте кладовище, що біля автобусної станції у Володимирці, де досі стоїть вбиральня, це не польські, а єврейські могилки, позначені на старій карті.

Ведучи розкопки на хуторах, бачачи згарища і багато гільз, розумієш, що люди у ті часи пережили. Я ненавиджу зброю, не люблю конфліктів. Прості люди ніколи не підуть воювати. Воює політика, влада. І ще – черствість і безкультур’я наших людей. Тільки приходиш на колишній хутір, гущавина, зарослі, ліс — і безліч пробок та пляшок від алкоголю.

Після побаченого немає настрою працювати, щось шукати…

Та повернемося до приємного. Ви запитуєте про археологічні знахідки? Як не прикро констатувати, у нашій державі не цінять старовину. Покажеш древню монету, яка невідь як опинилася у нашому краї (наприклад, піастри чи драхми) – нікого не цікавить, а як же вона тут опинилася, яку історію про століття своїх подорожей може оповісти – нікому це не цікаво, емоцій у співрозмовника – нуль. А як натякнеш, що на чорному ринку вона коштує тисячі, або ж поманиш купюрою 50 чи 100 гривень – очі загорілися! То про що з такими людьми говорити?!

Намітив я собі одне місце. Думав, після сінокосу скочу туди. Приїжджаю— все «янтарщиками» перекопано. Цікавлюся, може хтось щось бачив чи викопав. Окрім бурштину, їх нічого не інтересує. А те, що він може викопати «родову печатку», сімейну реліквію якоїсь знаті, за яку можна забезпечити безтурботне життя собі, своїм дітям та онукам – не цікавляться.

                Ось цю «Пушкінську» відзнаку, яку заснував цар Микола 11, знайшов на німецькій колонії за Дубівкою. А тепер уявіть: така рідкісна нагорода у нашому краї! Якийсь німець її заслужив, а може поляк чи єврей-літератор?.. І вже підсвідомо цей унікальний раритет змушує зайнятися історичним слідством, щоб виявити ще якийсь цікавий факт з цієї історії.

Або погляньте, якого знака «Лісового охоронця» носили колишні лісники. Тільки носити його на грудях скільки здоров’я потрібно? А погляньте на сокири-обухи, колуни… Це ж яку силу треба було мати, аби його підняти! А ще ж потрібно було рубати, тесати деревину. До речі, ці всі знаряддя праці дадуть фору сучасним інструментам: робилися вони вручну, за спеціальними технологіями і навіть сьогодні функціонально кращі, аніж сучасні шаблонні сокирі чи мотики.

Ось чоловічий перстень. Страшно попадати було під таку руку! Палець його володаря був більшим за п’ять копійок Он ґудзики з уніформи… А оце – срібні християнські хрестики. А оці медальйони-іконки Матері Божої носили прекрасні полячки-мазурки.

Маю багату колекцію монет. До 300 «боратинок». Причому знайшов їх в одному місці. Значить, був там скарб. Медалі, відзнаки, всю старовину виставляю в Інтернет. Мрію у себе в селі відкрити реставраційну майстерню. Он, цікаві монети всіх часів. По монетах визначаю час їх «ходінь». Думаю, ви зрозуміли, що найбільше знахідок археологам приносять колишні поселення…

 

«Кукушки» як транспортні магістралі

Спочатку мене зацікавили хутори та колонії. Зазвичай на місцях колишніх колоній цікавіші знахідки. Я визначив для себе, у чому причина. Хутір міг складатися із кількох садиб однієї родини. Колонія ж об’єднувала людей однією вірою та національністю. Правда, серед колоністів, наприклад, німців, були й осідлі сім’ї українців або поляків, але дуже рідко. Жителі колоній зазвичай переймали ту віру, яка була в колонії домінуючою.

До кожного хутора чи поселення вела дорога. А коли мені попали в руки старі мапи 18 століття, дуже здивував той факт, що на території Західної України уже тоді будувалися невеличкі, малою протяжністю «виробничі» залізниці. Їх зводили за свій кошт лісопереробними. Не затрачаючи багато часу та людських ресурсів, будували «колєйки-кукушки» до тартаків – своїх лісопереробних пилорам.

На місцях перевалочних пунктів біля таких залізниць, наприклад, як з Хиноч до Дубровиці, виникали робітничі поселення. Заготівля лісу переносилася на інше місце, і така стоянка перебазовувалася теж по лінії залізниці. Так виникли станції. Практично всі вони були прикріплені до якогось населеного пункту.

Як не прикро констатувати, дуже багато таких поселень, що сполучали ті чи інші шляхи і мали понад десятки хат, під час Другої світової війни зовсім зникли з карти Володимиреччини, як от німецька колонія Пульк між Володимирцем і Дубівкою, польські колонії Стаховка, Янувка, Порода, Прурва, Гали, Гута, Корчмовка, тощо.

Але тепер саме там і знаходять багато раритетів, родових речей та різноманітних історичних свідчень побуту того часу і людей тієї епохи. Шкода лишень, що ці археологічні знахідки нікому належно описати та впорядкувати, зазвичай «чорними археологами» вони просто продаються або навіть викидаються. Я стараюся більшість пам’яток, які більш-менш пристойно збереглися, не викидати, збираю їх для свого музею…

 

Дороги, Майдани і Гори

Що таке Майдан? На старих мапах позначено Цепцевичі Майдан, Каноничі Майдан, Видимир Майдан. Між Осовою та Кідрами в натурі він був, а на карті не позначено, як і окремі дороги. Як от залізнична путь від Хиноч до Дубровиці. Або стара стратегічна царська дорога, яка з Пінська йшла до Бережниці, а минала села Грані, Підлісне, Осову, Нівецьк.

Є свідчення, що вузловою залізничною станцією мала бути Бережниця, але євреї підкупили інженера і він переніс станцію … на Сарни. У Бережниці тоді було понад сотня хат, а в Сарнах і до 50 недораховувалось…

Ще є цікава дорога від Осової, Нівецька, Граней і на Степангород. Я вже не розповідаю про дорогу з Полиць через Корчомку і Острів на Нівецьк. Теж пролягала повз Осову та Кідри. Це все лісові дороги. Насип зберігся. І саме обочина радує цікавими і неординарними сюрпризами місцевих пошуковців, істориків, археологів.

А Майдан збирав різної віри і нації люд. За тиждень хуторяни виснажувалися так, що неділю святу завжди чекали. Саме на Майдан збиралися після своїх релігійних служб всі поселяни, бідні і багаті, старші, дорослі, діти. Кожен у своєму національному костюмі, з національним прапорцем, як сьогодні на сход села. Там кожен один одного бачив, спілкувався, знайомився. Відповідно, знав мову сусіда, а сусід – його. Ніхто не працював у релігійний празник поляків і німців, шанували та використовували місцеві єврейські свята. По суботах жиди не працювали, у них – Шаббат. Українці йшли порати господарство євреям, а ті їм платили гроші.

Усі мирно жили, одне одному допомагали. Мав я розмову з старшим дядьком. Той розповідав таке. Коли почалася перед самою війною кривава «завірюха» міжнаціональних конфліктів, поляки утворили свої оборонні «Гути». Так ішов один чоловік в польську колонію. А назад звідти вже нікого не випускали. То знайшовся поляк, який знав його, і провів додому окружними стежками через всі пости, ризикуючи власним життям. А знайомі вони через Майдан – там насінням один з одним обмінювалися. Совісні обоє були.

 …Ведемо з Санею бесіду, і різні теми в’яжуться у вінок цікавої розмови.

– Сань, а чого б ти побажав молодим і всім нашим читачам? – запитую напикінці.

Мій співрозмовник, не роздумуючи, говорить:

– Що побажати молодим? Знайти і зберегти себе. І знай: не ти, не гроші керують світом, а Бог.

 Записала Галина Тєтєнєва

На фото Сергія Скібчика:

 археологічні знахідки в нашому краї.

 

 

 

< Попередня		Наступна >