Арт-медіа Полісся - Enter your slogan here

– Знаєте, трапилося щось надзвичайне. Ніколи не схвалював забіяк, а тут – відважив розбишаці потиличника, – пожурився, мов розкаявся, давній знайомий. – Іду повз дитячий майданчик, а якийсь парубчак випробовує на міцність гойдалку. Підійме дощечку, що служить сидінням любителю погойдатись, і з силою кидає вниз. От мене й перемкнуло: підійшов, шльопнув недбайливця по шиї ще й порадив: «Іди, розкажи мамі, як тебе зобидили, тільки чесно признайся, за що…»

  Що мав відповісти? І в прихильника, й у противника таких виховних засобів чимало союзників. І важко сказати, хто з них ближче до істини. 

Схоже, для вуличних дебоширів це вже звичка: після чергової пакості вчинити нову. Зовсім недавно недоростки-вандали трощили світильники на бульварі Шевченка. І ось – нова хуліганська витівка «золотої» володимирецької молоді: пошкоджено дитячий майданчик у парку. Останнім часом там і погойдатися можна було, і просто посидіти в затінку. Але зграя двоногих шакалів – інакше не скажеш! – знову заявила про себе. До того ж, нахабна витівка нічних бовдурів нагадує виклик, кинутий рідному селищу, селищній владі, місцевій поліції і громадськості.

Чому так сталося? Чому низка безтямних, позбавлених смислу вчинків змахує на затяжний обвал у дикість і безкультур’я? Чому після світильників постраждали паркові лавочки? Чому руйнівна сила вандалів обрушилася на них, а розміщена на віддалі ста кроків фашистська свастика залишилася нечепаною? Може, у тому й розгадка, що зло і добро не співіснують мирно? Перемагає хтось один: або добро, або зло.

«Добро должно быть с кулаками. Добро суровым быть должно, чтобы летела шерсть клоками со всех, кто лезет на добро», – вирвалось, накипівши на серці, у Станіслава Куняєва. І заперечити йому важко. Контраргументів, по правді кажучи, не вистачає. І причина розгромленого дитячого майданчика у райцентрівському парку, схоже, двояка: правоохоронці, зобов’язані не допускати варварства, слабо захищають закон від позбавлених совісті бейбасів, а в нормальних, благополучних на вигляд міщан не вистачає волі, бажання і мужності приструнити розбишаку, в якому з юних літ прокльовуються замашки майбутнього вандала – істоти грубої, безжальної, зараженої пристрастю щось нищити і когось зневажати.

На вулиці цей «герой» – немов свавільний вітер, який рвучкими поривами гне-ламає все, що не запаслося міцністю. Дома він – егоїст, для якого батьківське слово нижче мідного п’ятака. А в школі? Навіть там, переступаючи через пристойність, сучасний митрофанушка «качає» права: «Ви за що замість «дев’ятки» вліпили мені «вісімку»? По якому праву на мене сваритеся? Тільки зачепіть, я на вас поскаржуся!..» І скаржитись, уявіть собі, хлопчина має кому. Тут і поліція, і прокуратура, і служба у справах дітей, і РЦСССДМ, і перша-ліпша громадська організація, яка на власний смак популяризує Декларацію прав дитини.

От і маємо!

Днями одна з мам у пориві відчаю штурхонула сина, і той, об щось перечепившись, вдарився головою. Прикрий випадок зафіксували правоохоронці – і мама не просто потрапила в суд, а й отримала… тридцять годин виправних громадських робіт. Але чи все так однозначно, як виписано у судівській ухвалі?

Нині у нас правозахисників – як на дереві листу. Посіяні ними «педагогічні» зерна проростають дитячими «бунтами» проти вчителів і батьків, тож учителі і батьки вже побоюються дітей. Дитячий егоцентризм розквітає далекими від культури дитячими звичками, вульгарністю і грубістю, розтрощеними світильниками, понівеченими клумбами, вигнутими у три погибелі дорожніми знаками. І це лиш початок дороги, на яку виходимо й обіч якої варто помислити.

Невже учитель не має права вимагати від школяра-грубіяна поваги до себе? Невже нервові зриви учителів мають пробачатися зарозумілим знавцям дитячих прав? Невже батько-мати мають боятися взяти рідного шибеника за комір і всерйоз (але в межах розумного), без люті (але до відчуття «мурашок» між лопатками) добряче струсонути? Якщо виходити зі згаданого судового засідання, на якому суд став на захист скривдженої дитини, – значить, не можна. Ні взяти за комір. Ні, тим паче, струсонути. Але чого тоді чекати від синка, який святкує «вікторію» над татом-мамою і цією «перемогою» хизується перед ровесниками? Чому замість того, що засудити маму до тридцяти годин громадських робіт, не зобов’язали обох навзаєм вибачитися: сина – за неслухняність і неповагу до мами, а маму – за сумнівну методику сімейного виховання? Хай би – у присутності суду, представника дитячої служби і рідних людей – мама й син вибачилися за взаємні образи й обнялися, як люди, яким разом жити і кріпити родинні узи. На жаль, цього не сталось. І шлях, яким крокує ювенальна юстиція, вбачається тупиковим.

Що цікаво, Святе Письмо вчить дітей шанувати батьків, аби мати довге благополучне життя. Біблія закликає подружжя не дратувати дітей, а любовно, розумно виводити в люди. Подібні поради крізь століття пронесла й народна педагогіка, допомагаючи виховувати дітей слухняними, добрими, розважливими і уважними до ближніх. «Якщо твої плани розраховані на рік – сій жито, якщо на десятиліття – саджай дерево, якщо на віки – виховуй дітей», «Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина», «Як не навчить батько – не навчить і дядько», «Живемо не батьками – помремо не людьми», «Щоб змінити дитину, її потрібно любити; вплив буде пропорційний кількості любові». Усе це – «вузлики» на пам'ять. І їх, перевірених досвідом, сотні.

«Людину роблять людиною яскраві спогади дитинства», «Батькам не потрібно бути досконалими, досить бути розумними», – повчає етнопедагогіка. А якщо з батьківською розважливістю, м’яко кажучи, повний завал? Тоді разом із жорстокими дітьми виховуємо свою незатишну старість. «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться», – правдивість цих слів тим важливіша, чим менше любові і взаємоповаги між батьками, чим менше їхньої уваги до дітей.

З понівеченої чварами сім’ї виходять збайдужілі, уражені жорстокістю діти. І немає універсального засобу, щоб «лікуватися» від цієї «недуги». Як і сто років тому, доводиться боротися за дітей, які під чиїмось впливом стають неслухняними і впускають у душу жорстокість. Але карати їх чи терпіти їхні причуди? І якщо карати, то наскільки і яким чином?

Безсумнівно, розумне покарання потрібне. Отож згадаю дієвий урок материнської школи, про який розповів ще один знайомий. Мама у нього рано овдовіла. На руках – четверо синів і троє дочок. От і тримала, як могла, дітей у руках. «Знаєш, – признався співрозмовник, – я не раз бачив віник у маминих руках. І не раз той віник злітав над моїми плечима. Але що цікаво, пам’ятаю пережитий страх, але зовсім не пам’ятаю болю».

Мабуть, це й було «розумне покарання»: налякати, змусити відчути страх, дати зрозуміти його причину, допомогти осудити власний грішок, а після його осмислення – повернутися до нормального людського життя.

Видно, цього не розуміла мама, яка, надто «щиро» покаравши сина, опинилася на лаві підсудних. І навряд чи розуміють це батьки, які віддають дітей на поталу вулиці. Перша викурена цигарка, перша випита пляшка пива, перша вирішена навкулачки суперечка – і юну душу захоплює каламутний потік мнимої дорослості. Розбитий придорожній парапет, потрощений світильник, обірвана гойдалка, перекинута лавочка у сквері – все це моменти самоутвердження кинутої напризволяще юної особистості. Це – спільний недогляд влади, сім’ї, школи і громадськості. Їхній спільний непростимий гріх.

Володимир ПОЛІЩУК.