Авторизація

HomeНовиниВ РайоніТеплий прийом ромейківських циган

Теплий прийом ромейківських циган

( 1 Vote )

 

Остання зустріч із циганами, яка відбулася рік тому, не давала нам з колегою Галиною Тєтєнєвою спокою. Тоді ми писали, як двоє молодих циган – Дмитро та Роза – оселилися на Володимирецькому сміттєзвалищі. Здавалося б, нічого дивного, адже здебільшого ці жителі ведуть кочовий спосіб життя, якби не вагітність молодої жінки. Моменту народження ми не застали, – вони як раптово з'явилися, так і зникли.

Нам було дуже цікаво, як склалося їх життя далі. Ще тоді ми обмінялися номерами телефону, та жодного разу додзвонитись до подружжя так і не змогли. Тому вирішили поїхати і поспілкуватися з іншими циганами, дізнатися, яке воно – циганське життя. А заодно мали надію, що хтось таки знає, де проживають колишні мешканці смітника, адже роми зазвичай товаришують і тісно спілкуються між собою.

Дізнавшись, що у селі Ромейки живе 4 циганські сім'ї, наш шлях проліг саме туди. Аби застати ромів удома, ми вирушили в дорогу о 7 годині ранку. У Ромейках в цю пору було вже людно, хтось гнав на пасовисько худобу, хтось готував сніданок, а дехто поспішав на приїжджий ринок, що розкинувся в таку рань у центрі села.

Першими у поле зору кинулася сім'я Містеревичів, тільки їх ми і застали дома. Про них довідалися від голови сільської ради – Надії Антонюк. Про них голова сільської ради та й інші селяни говорять як про привітну, виховану сім'ю.

Зупиняємося біля старої хатинки, поруч із нею стоїть нова. Чомусь одразу захотілося зайти у стареньку, та сусіди направили до нової. На порозі нас зустрічає господиня оселі – Тамара. Вона ще не знає хто ми і для чого приїхали, проте привітно запрошує до оселі. У вітальні зустрічаємо худеньку смугляву дівчину, звати її Зоряна. Вона, трохи соромлячись, вітається і сідає у кутку. Представившись і пояснивши мету нашого візиту, розпитуємо у Тамари про її життя, цікавимось, як вона потрапила у Ромейки.

Сама жінка з міста Горохів Волинської області, а от її чоловік родом із Ромейок. Переїхала на Володимиреччину 27 років тому. Розповідаючи про своє життя, циганка відкриває нам окремі ромські звичаї. Так, зі своїм чоловіком Федором вона познайомилася, будучи ще зовсім юною. Він часто приїздив на Волинь: її дядько жив з його рідною сестрою, і юнак часто навідувався у Володимир-Волинський в гості. Вони інколи бачили одне одного на весіллях, інших святах, проте згідно циганських звичаїв не мали права зустрічатись. До весілля він жодного разу не дав їй зрозуміти, що вона йому подобається – про це циган ніколи не має права говорити до весілля.

Ще до армії Федір розповідав своїм батькам про симпатію до дівчини, повідомивши, що одружиться на ній навіть якщо батьки будуть проти. Прийшовши з армії, одразу пішов свататися до Тамари.

І коли одного дня до них приїхали гості (майбутній чоловік з родиною), ніхто й не очікував, що мета їх візиту – засватати дівчину. Сіли говорити, батьки цигана стали просити, аби видали свою дочку заміж за їхнього сина. Як і прийнято, на свати цигани йдуть з хлібом та сіллю, обов'язково ще й має бути пляшка горілки, перев’язана червоною стрічкою. На роздуми Тамара мала всього один день.

– Мені батьки казали, що погоджуйся – будеш добре жити, матимеш сім'ю, все в тебе буде добре. Я вже знала, що то за хлопець, тому й погодилась, – розповідає нам Тамара.

По приїзді у Ромейки спочатку жили у старенькій батьківській хаті, а з часом почали будувати своє житло. Циганка каже, що вони мало чим відрізняються від тутешніх жителів, бо тримають своє господарство, садять городи, стараються заробляти і працювати своїми силами.

А господарство у Містеревичів й справді чималеньке. Цигани тримають курей, качок, гусей, були і поросята. Проте головне для господині не господарство, а повага і шана від людей.

Разом із чоловіком вона годують четверо дітей: Федора, Зоряну, Олю, Анастасію. Аж якось дивно було чути такі імена. Їдучи, я уявляла собі багато «замурзаненьких» циганчат з іменами типу Роза, Раміна, Русаліна, Рамір. А натрапили на смуглявих охайних, причесаних дівчаток.

– Мої діти ходять в школу, вчаться як і всі інші школярі. Я хочу, щоб вони були розумні, не крали, щоб могли самостійно заробляти гроші. Але одне не допустимо для моїх дітей – ходити по клубах, і зустрічатися з українськими хлопцями. Вони можуть ходити у шортах, майках на бретельках доти, доки ще не заміжні, – запевнила жінка.

У будинку ромів чисто, багато дитячих іграшок. На столі самовар, з якого час від часу капає у чашку вода, – так вони заварюють чай. А у кутку стоїть Новий Заповіт.

Відкриваються двері, з кімнати виходить така ж смуглява дівчина з довгим, красивим, чорним волоссям (я по доброму заздрила його довжині) на вигляд років 17. Запитуємо: «То ваша дочка?»

– То моя невістка, хвалиться Тамара.

Тоді Тамара заводить мову за сина. Чотири роки тому Федір сказав нам, що йде у свати. На той момент йому було 21, а дівчині Альбіні, яка запала цигану в душу – 16.

Спочатку матері хлопця було дивно, що він обрав саме ту дівчину, бо було багато гарних дівчат: і та гарна, і та. Федір якраз тоді вчився в Березному на юридичному факультеті, а тому було з чого вибирати. Матір пригадує як син твердо сказав: «Тільки Альбіну хочу сватати». Її батьки теж не хотіли віддавати дочку. Яка тому була причина – невідомо, можливо через те, що їх сім'я була не така, як більшість (вела осілий спосіб життя).

– Вони довго не хотіли віддавати невістку за мого сина, переказували, дзвонили, мовляв, ми тобі дочку не віддамо. Але ж мій син – справжній циган з характером, має свого добитися. Ми поїхали мало не всією родиною, взяли пляшку шампанського, хліб, стали просити, говорити, вмовляти. І таки вговорили. Вона давно нравила моєму сину, а мій син – їй. Вона навіть якось дівчатам казала, що якщо батьки їй не дозволять побратися з ним, то готова втекти. Якби вона хотіла це зробити, я не була би проти, щоб вони втекли. Тим більше, в нього вже була машина на той час, він купив її собі майже за 5 тисяч доларів. Син вчився, постійно відпрацьовував, мав трохи якусь копійку, – розповідає матір.

Запитуємо за Дмитра і Розу. Вона про них нічого не знає. Чула лише, що тоді цигани втекли від своїх батьків. Можливо, вони злякалися, як батьки відреагують на вагітність дочки.

 Питаємо, чи карають у циган за втечу? Виявляється, кожна сім'я до втечі ставиться по-різному. Можуть засуджувати, але в більшості має бути викуп – хороший могорич. Обов'язково треба сподобатися батькам дівчини.

Одним із обрядів циган має бути обряд з простирадлом. Дівчина має показати свою невинність. Тамара запевняє, що для неї невістка є гордістю:

– У мене невістка – гордість моєї сім'ї. Гордість така, що я можу нею похвалитися більше, ніж будь-яка людина, яка зараз має дочок. Ми взяли її дитиною, цим усі гордилися. Мій чоловік навіть брав те простирадло, піднімав вгору і несли його, як прапор, через усе село і усіх обв’язували червоними стрічками. Ми взяли її чесною і чистою.

Як і прийнято, коли дівчина виходить заміж, їй дається придане – від постелі до золота (якщо багаті батьки). Золото по-циганських законах має даватися обов’язково. На весілля йде дуже багато людей, близько 300 циган.

Барона як такого у Ромейках нема і не було. Був чоловік, якого усі поважали. Це Тамариного чоловіка старший брат – Микола Містеревич. Він був дуже мудрим наставником, справедливою людиною, яка тримала своє слово. Але помер вже 10 років тому.

Сама жінка ніколи не приховувала того, що циганка. Каже, нічого поганого в тому немає.

– Я не соромлюся того, що я циганка. У цих людей нічого поганого насправді немає. Так, є різні люди, в них різна доля, і цигани є різні. Є такі, що все намагаються заробити власними силами, а є такі, що люблять красти, обдурювати. А хіба в інших націях нема таких? Нам часто дуже складно заробити на шматок хліба. Я скажу по правді, що ніколи в цьому житті не крала і не буду красти. Якщо мене заставить життя, то піду просити до людей по селах, але не красти, – запевняє господиня.

 

 


 

У селі до Містеревичів ставляться з повагою. Коли у Тамари немає грошей, її без проблем записують у магазині, бо знають, що вона заробить і обов’язково віддасть. Жінка розповіла, що часто доводиться працювати гуртом. То по чорниці ходять, то інші ягоди збирають. Жінка збирається на роботу до сина з чоловіком. Нині вони живуть і працюють під Києвом у приватному господарстві.

Як і кожній сім'ї, доля приносить нелегкі випробовування і якусь біду. Сім'я ромів не стала виключенням. Кілька років тому жінка захворіла на онкохворобу. На лікування гроші збирали ледве не усім селом. Тамара – досить сильна жінка, вона часто ходить до церкви, каже, Бог і добрі люди допомагають триматися у тяжкі хвилини життя.

Під час розмови з кімнати чується плач маленької дитини. За кілька хвилин невістка Альбіна повертається на руках з півторарічним Артемком. Хлопчик спостережливо слідкує за кожним нашим рухом. У невеличкій кімнаті в той момент з'являється і рудий кіт. Він наче господар впевнено походжає по кімнаті, торкаючись довгим хвостом дитяти.

Артемко, освоївшись, повзе до нас, йому дуже сподобався фотоапарат. Тільки коли техніку брала до рук, він посміхався і швидко-швидко навкарачки намагався дістатися до мене.

Веселий та кмітливий хлопчик теж хворіє. Нині сім'я йому збирає кошти на операцію. Господарка зі сльозами на очах дякує людям, які неодноразово допомагали їм – сусідам, іншим селянам, родичам, людям з району до яких ходила, просила, і які відгукувалися.

На моє запитання, чи вміє гадати, жінка відповіла, що не гадає. Каже, що цього не можуть навчити, цей дар має бути від Бога.

Ми були здивовані, наскільки гостинною є ця ромська сім'я. Господарка під час розмови неодноразово пропонувала чай. Проводжати нас вийшли мало не усією сім'єю. У дорогу побажали легкої дороги та Божого благословення. А ще пообіцяли дізнатися про своїх побратимів-циган – Розу та Дмитра – і розказати їхню історію для нашої газети.

Ольга ПЕШКО.

Фото автора.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 81 гостей на сайті