ДСНС повідомляє
У які високі палати, під які розкішні зводи ми б не заходили, а дитсадочки, ці осередки дитячої радості, залишатимуться беззмінними святинями наших сіл і селищ.
І все тому, що всі ми родом з дитинства і земне своє щастя пов’язуємо зазвичай із дитинством. Тож і в Антонівці наша моторизована «бригада» не могла не завітати у дитсадок.
На порозі нашу «депутацію» гостинно зустріла господиня садочка Людмила Лебедєва. За приємний візит щонайперше подякувала Віктору Ничипоровичу М’ялику. А він, як і належить джентльмену, розкішним букетом квітів привітав Людмилу Сергіївну з недавнім ювілеєм і зі жвавим інтересом доброї душею людини пройшовся садочком. Гарно тут, затишно і тепло. І цей затишок – вже і від нього, уродженця нашого краю, який власноруч, з Богом у серці творить власну долю і по-братньому допомагає тим, що через різні незгоди вже не мріють про зорі, а борються із життєвим терням.
Звісно, приємно бачити зроблене ближньому добро. Радість від цього гріє душу кожному, зокрема і йому, підприємцю Віктору М’ялику. Але хіба тільки подивитись, у що перевтілилася вже вкладена в антонівський «Дубок» копійка, завітав він сюди разом зі своїм помічником Іваном Базакою? Пам’ятаючи власне дитинство, вони привезли антонівській малечі «миколайчики». Дитячої радості, звісно, додалося, і хіба щось зрівняється з цією найсвітлішою у світі втіхою? Адже люди радіють багато чому. Хтось – викопаній восени картоплі або розкішним гарбузам на городі. А хтось – хрустким, «заробленим» на бурштині купюрам. Тут же – радість огорнутого увагою дитинства, в якому і твоя часточка…
Це була не єдина сьогоденна зустріч з дітками. До цього ще повернемось. А поки що стежка повела до відомого антонівського довгобуду – багатоквартирного будинку, зведеного чверть століття тому, але не завершеного райагропромбудом через «суверенний» розвал економіки й соціальної сфери. Люди не отримали тут сподіваного житла. Недобудовані квартири не сповнилися дитячим сміхом, а необжиті подвір’я не спалахнули райдугою квітів. Зате настала нинішня багатообіцяюча мить: будинок, який десятиліттями мав би служити селу, зацікавив Віктора Ничипоровича. Точніше, не його, а місцеву громаду Церкви Християн Віри Євангельської, яка просить допомогти з духовних міркувань викупити довгобуд. Адже придбавши його, можна розмістити у ньому Дім молитви, а решту приміщень використати для благодійних справ (у держави на них уже ні часу, ні бажання, ні коштів).
– Приміщення у гарному місці. І на вигляд непогане. Правда, довгувате і не зовсім сприйматиметься як церковне. Але хіба не можна збудувати при церкві і кілька квартир? – так відгукнувся, оглянувши дім, Віктор М’ялик. Але якщо це тільки перше враження і рішення ще попереду, то в антонівській амбулаторії ішла цілком предметна розмова. Як уже не раз бувало, Віктор Ничипорович пообіцяв утеплити приміщення і замінити зношені дерев’яні вікна металопластиковими. А щоб, як мовиться, не з порожніми руками, вручив тутешнім медикам, як добрий знак на майбутнє, лікарську сумку, яка зробить їхні щоденні клопоти, особливо виїзди до хворих, значно зручнішими. Приємно було, що лікарю Марті Гайдиш, змушеній наймати житло, сільрадою виділено квартиру. Власний дім для медика – це потужний корінь, який живитиме всю сільську медицину. А почувши, що Марта Володимирівна зазнаватиме після новосілля побутових незручностей (навіть з електроплиткою поки що проблема!), Віктор Ничипорович тут же вділив їй особисту допомогу на найнагальніші потреби.
Не маю права обминути й таку грань цієї зустрічі. Довідавшись, що перед ними Віктор М’ялик, пацієнти (а їх було кілька десятків) взялися просити відновити в Антонівці лікарню. Стало зрозуміло, як тяжко антонівчанам (і не тільки їм) виривати з серця і з пам’яті свою рятівницю-оздоровницю. Віктор Ничипорович безсило розвів руками: цій біді не зарадить. Але виручив головлікар РЦПМСД Олександр Волочнюк, повідомивши, що вже готуються лікарі для Городця, Сваринь, Велихова і Ромейок; дочекаємося їх – і нинішні страсті по лікарні поступово вляжуться.
Але й це не все. Попутно завітали до сільського голови Миколи Петрука – й Віктора Ничипоровича «перехопила» сільрадівський бухгалтер Галина Новак. Так сталося, що їхній сім’ї випав добрячий ківш лиха: занедужала мама. Як медика, її поважали у Великих Цепцевичах. І з розповіді випливало, що надана Віктором Ничипоровичем допомога стала для цієї людини не просто важливою, а й своєчасною. Лише на пів ставки, але мама вже ходить на роботу. Не уявляє себе без діла (такими на вдачу ми буваємо)! І хіба ж це не мить, задля якої варто жити, трудитись і надриватись у щоденному клопоті? Якщо ти втер малому чи старому хоч одну сльозу – ти вже людина. І вже вартий поваги.
Подякувавши Галині Леонідівні за щирість, Віктор Ничипорович побажав її мамі найдорожчого – доброго здоров’я. Але додамо ще один штрих до нашої антонівської епопеї.
Ураз всьому не зарадиш. Усяке діло робиться поступово, крок за кроком, тож допомога антонівським культпрацівникам у цей день не намічалась. Але почув Віктор Ничипорович, що село частково вже виклалося на музапаратуру для Будинку культури, – і через Миколу Яковича передав свою частку у добре діло. Невже озвалася набута ще в дитинстві любов до музики? Швидше всього – все та ж доброта, усе та ж всеохоплююча людяність, яка спонукає думку переливати у слово, а слово підкріплювати ділом.
Такої помочі, яку було надано, більш ніж достатньо для одного села й одного дня у житті цього села. Але розповідь не буде правдивою, якщо замовчу ще один факт, що постав переді мною. Віктор М’ялик уявлявся мені скупим на слово, а тут – мов якийсь вузлик розв’язався у чутливій до людських потреб душі. То була не просто розповідь. То були думки вголос, до того ж осмислені, довершені і позбавлені сумніву. Не переповідаючи всього, наведу лиш окремі його висловлювання, зроблені, напевно, для самого себе, але прийнятні для всіх:
«Доброта не міряється у грошах. Вона міряється добрими вчинками. Провідай вдову, внеси немічному дров у хату – і твій вчинок буде значно вище статків скупого на доброту багатія…»
«Ми киснемо, киснемо, а насправді – дуже щасливі люди. Ми не знаємо того голоду, якого зазнали наші діди…»
«На сьогодні я підтримую всі церкви. Може бути пресвітер. Може бути священик-батюшка. Але якщо вони змагаються, хто більше людей за собою поведе, – це вже не священнослужителі. Головне – сіяти зерно. У який ґрунт ви б його не поклали, яким би не було поле – ждіть результату. І православним, і протестантам, і представникам влади – всім треба сіяти. А плід – буде…»
А ось і зовсім афоризми:
«Хай і надалі Бог дасть мені таке смирення, щоб допомагати людям…»
«Якби кожний старався допомагати, скільки добра можна було б зробити!..»
«Навчімося більше радуватися не за себе, а за свого сусіда…»
«Не влада папірці розкидає. Ми самі їх розкидаємо, засмічуючи парки і вулиці…»
«Вибрали «царя» – служіть йому. А будуть вибори – виберіть кращого…»
А ще у цій поїздці був момент, який претендує на одкровення від Віктора М’ялика.
– Два місяці тому я збудував церкву на Київщині, але в ній практично ще не був, – признався він. – Зайшов один лише раз, роззирнувся – і мало не заплакав, таке зворушення заполонило душу. Бачив перед собою цей храм молитви – і не вірив, що це я його спорудив…
І я бачив цей храм. Правда, лише знятим на «мобільнику». Елегантність архітектурних форм вражаюча. Цей храм – за 60 кілометрів від київської батьківщини його творця. У Софіївській Борщагівці. І його з’яву Віктор Ничипорович пояснює так:
– Буває, людина наобіцяє, а зробити забуде. А я ніколи не боявся роботи. Треба було – пірнав у глибінь, щоб витягти людину з води. Забуваючи про страх, вибирався на висоту. Відчайдушним був, а церкву Божу будувати боявся. А що, коли чимось провинюся перед Всевишнім? Два місяці вагався. Тепер же думаю, що діло не тільки звершилось, а й Бог довірив мені ту будову. У мене шестеро дітей. Я їх ще не одружував і не віддавав заміж. Але завдяки тій церкві зрозумів, що значить для батька виряджати рідну кровинку з дому. Як сьому свою дитину, відпустив ту новозбудовану церкву від свого серця. Віддав на неї двадцять мільйонів, як двадцять гривень, і нітрохи за тим не шкодую…
Можна й далі викладати мудрі думки незвичайної людини, але час навідатися й у Володимирець.
Радуючись гостям, завдитсадком «Казка» Наталія Гузей та дружний її колектив із задоволенням «відзвітували», як використали виділену Віктором М’яликом щедру копійку. Та й гості з не меншим задоволенням відмітили, що група «Чомучки» дійсно обновилася. Двоярусні ліжечка вивільнили чималу площу для інших дитячих клопотів, і в цих гарних, виготовлених зі справжнього дерева опочиваленьках лаштувалися до сну малюки.
– Коли розставили їм ліжечка, всім діткам хотілося бути на другому «поверсі». «Мабуть, космонавтами будете?» – жартівливо звернулася Наталія Адамівна до малят. Сміхотлива малеча підтвердила: «Будемо!». А коли добра і мудра завідувачка скомандувала «Спатки!» – пустотливі колобочки один за одним поприпадали щічками до подушок, а очима – мов прив’язалися до дорослих дядьків. Це ж так цікаво і навіть страшнувато, коли незнайомці приходять у садочок і допитуються: «А що ви знаєте? А що вже вмієте? А чим займалися сьогодні?..»
А зайнятися є чим. Зазирнули в актову залу – а вона на той час перевтілилась у танцювальний клас. Треба було бачити, який «пілотаж» демонструвала маленька дівчинка у парі зі своїм дорослим асистентом. Подумалося: «Не даремно і в Німеччині, й у Франції, й у Росії знать обов’язково вчилася танцювати». Оцінили це й у садочку «Казка», і кожне пророблене танцюристами «па» особисто мені здалося правильним кроком у потрібному напрямку…
Але шлях продовжився до садочка «Малятко» – і перед нами мовби вдруге прокрутили вже знайому кінострічку.
Світлана Жданюк – така ж, як і в «Казці», турботлива господиня. Колектив теж не менше привітний та «зав’язаний» на малечі. Й усе тут дихає затишком і таким же прагненням зробити дитяче життя радісним та зігрітим добротою. Завідувачці Віктор Ничипорович вручив новісінький ноут-бук. А ще на радість малечі в обох садочках відвантажили по доброму десятку картонних коробок з «миколайчиками». (До слова, у цей передноворічний час подарунки «від М’ялика» дістануться всім малюкам у всіх майже сорока дитсадках Володимиреччини).
Мимохіть запало в око, що по дорозі в Антонівку в Івана Базаки буквально не змовкав телефон. Дзвонив зазвичай не він. Дзвонили переважно йому. Отож не витримав:
– Як бачу, вас буквально «розстрілюють» телефонними дзвінками!
А коли ввечері вже сам зателефонував Івану Степановичу, уточнюючи певні факти, поміж іншого почув:
– Знову набралося три десятки прохань, отож знову рушатимемо назустріч людям.
«Це вже не обов’язок, а стан душі, – подумав, тиснучи до вуха слухавку. – Це вже духовна потреба Віктора М’ялика». І вже не дивували слова, почуті від нього ще в Антонівці: «Ви просто не знаєте, скільки я допомагаю людям на Київщині!» Хай же ці рядки стануть моєю спробою допомогти йому у добрих справах.
Олексій ГОРОДНИЙ.
Фото автора.
| < Попередня | Наступна > |
|---|