ДСНС повідомляє
– Ми прийшли гуртом. Й одинадцятикласники, і дев’ятикласники. Бо відгукнулися на ідею, з якою ветеранська організація зверталася й до дитячої громади, – ділиться враженнями від участі у приємному зеленбуді директор першої райценетрівської школи Світлана Євгенівна Дуляницька. – Вважаємо, це і гарно, і важливо – мати ще один парк у райцентрі. Уже заклали невеличку дубову алею на честь Олексія Спиридоновича Дядечка, який понад тридцять років очолював нашу школу. Ми його пам’ятаємо, шануємо. І сподіваємося, що посаджені нами дубки виростуть і стануть такими ж сильними, як Олексій Спиридонович…
Трудовий десант ЗОШ №1 – чи не наймасовіший. Хтось узявся за лопати. Хтось подався носити воду від молитовного дому і приватного підприємства «Борій». Словом, хлопці і дівчата впевнено розгорнулись у своєму секторі. А далі – такі ж «позиції» райцентрівського НВК, ВПУ-29 і колегіуму. Усім працюється легко і весело. І річ не тільки у тому, що за діло взялася молодість, а й в усвідомленні важливості зробленого.
– Це так славно – посадити своє дерево і виростити його! Тим паче, коли йдеться про справжній парк, закладений на честь 70-річчя Великої Перемоги, – підключився до розмови творець паркової ідеї, ветеран сільськогосподарської і педагогічної праці Володимир Йосипович Верешко. – Я радив молодим людям: посадіть по дереву на честь прадіда чи діда. Насправді ж юнь пішла далі: перша школа заклала алею на честь свого незабутнього директора Олексія Спиридоновича Дядечка, а третя – на честь не менш славного директора Якова Петровича Шевченка. Але мало посадити. Треба й доглянути. І з цим, думаю, справляться найближчі до парку школи – перша і колегіум…
Поділився Володимир Йосипович і прикрістю: у селищі, каже, надто багато байдужого люду. Звернувся до сусідів, запросив спільно посадити дерева, а вони сором’язливо сховалися за домашній клопіт. Мовляв, навіщо весь Володимирець збирати? Нехай цей «ярмарок» без них обійдеться! А як би було славно, якби й справді зійшовся весь Володимирець. «Вот было б весело в компании такой!» – мов спеціально нагадує колись відома пісня. Але у визначений час зібралося… четверо: Сергій Арсентійович Водько, Віталій Васильович Друзь, Іларіон Володимирович Базака і – Володимир Йосипович Верешко. «Батальон четверых!» – знову підказує літературна класика. До цієї завзятої четвірки згодом приєдналися Ніна Іванівна Петрина й Галина Іванівна Верешко – й отак, гуртом, усі шестеро, посадили туї і липову алею, загалом більше сотні дерев.
– Посадили – і знаєте, яке задоволення відчули?! – не приховує гордості Володимир Йосипович. – Приходимо дивитися, як почуваються саджанці, прийнялися чи ні. Хочеться, щоб кожне деревце зазеленіло. Але головне – почати. Уже й газонну травичку посіяли. Зійде – і все набуде зовсім іншого вигляду. Висадили черемху – і зростатиме черемхова алея. А липова! А каштанова! А ще – декоративні кущоподібні деревця! Зараз і назв усіх, – сміється, – не згадаю. Але уявіть, яке буде чудо, коли кожний кущик розквітне!..
Добре, що прийшли школярі. Хлопці і дівчата мовби згладили прикрість від байдужості дорослих. Але діти – це діти. Вони норовлять усе зробити по-своєму. Тож довелося підказувати і пояснювати. Навіть поправляти. Адже маєш не перестаратися, заглиблюючи корінчик у землю. Треба стежити за кореневою шийкою. А не встежиш – і деревце буде кволим, схожим на знесилену людину.
– Виділити землю, переорати, намітити майбутні доріжки, доставити саджанці – усе це забезпечують селищна рада і наше КП «Аква», – розповів головний інженер підприємства Сергій Іванович Савчук. – Селищний бюджет виділив більше двадцяти тисяч гривень на насіння газонної трави. А самими роботами значною мірою зайнялася ветеранська організація…
Що це й справді так, своєю присутністю підтвердив представник цієї організації Віталій Васильович Друзь.
– Упевнений, що тут буде чудова зона відпочинку для володимирчан, – вважає він. – Не один прийде сюди наодинці або з дітьми чи внуками. А ще цей сквер стане живою пам’яттю для тих, хто його закладав і засаджував деревами. Правда, засмучує історія зі старим парком. Але щоб вона не повторилася, треба не бути байдужими. Мене особисто болісно зачіпає зламане деревце. Тому розумію, хоч і не виправдовую, крадія, який поцупив саджанець у суспільства. Він посадив його для себе. А от того, що зламав або вирвав деревце з коренем, – не розумію і вважаю варварством вищої міри. Дерево не заплаче і не поскаржиться. Але і з цієї причини з ним негоже так обходитися…
Не міг не поцікавитися, чи готові наші школи до шефства над новим острівцем селищної рекреації. У відповідь почув: для того сюди і прийшли, щоб новонароджений сквер з часом став окрасою селища. А на запитання, чи не вчительський наказ привів з-за шкільної парти, безтурботна юнь відповіла дружно, поєднавши серйозні нотки з жартівливими: «Душа!» Самі ж і «розшифрували» оцей свій «код»: «Станеться! Кожний неодмінно колись прийде сюди. Кожний по праву розшукає власноруч посаджене дерево. І смуток за юністю поєднається у серці з почуттям не марно прожитих літ».
…Майбутній сквер повнився молодечим галасом. Жартують. Регочуть. Й у цьому веселому гармидері тендітні саджанці один за одним зводяться у весь ще маленький свій зріст. З дитячою допомогою вони вхопляться корінчиками за землю – і через лічені дні порадують володимирчан (навіть тих, збайдужілих!) зеленню перших листочків.
«Ми будемо допомагати й надалі. І вслід за нами ростимуть черемшина і клени, липи і дубки…»
Несучи з собою цю учнівську обіцянку, подумав-побажав: «І ви зростайте разом зі своїми дубками та кленами! Й неодмінно станьте дужими і мужніми – справжніми людьми!»
Олексій ГОРОДНИЙ.
Фото автора.
| < Попередня | Наступна > |
|---|