Авторизація

HomeНаше життяДолі людськіВідлюдько або крик самотності

Відлюдько або крик самотності

( 3 Votes )

Уже сутеніло, а вона так і сиділа біля вікна у своїй маленькій хатині не вмикаючи світла. Сиділа і вдивлялась вдалечінь на порожню стежину. Ні, Олена нікого не чекала, адже зовсім одна в цьому світі. І таким способом не раз коротає свої довгі зимові вечори. Вона не любить зими, не любить свята, адже це все добре, коли є сім’я, а вона сама. Ще коли літо, весна, осінь і є якась робота, той день швидше минає. А ось зараз на душі дуже тяжко. За цілісінькі свята ні одна жива душа не переступила її порогу. 

Коли була молодша не так переймалася, ще й навпаки, мов би пишалась своєю самотністю й тим, що в селі її бояться. І ось тепер Олена розуміє, що коли помре ніхто й не побачить. Ось саме в такі хвилини жінка думає, щоб скоріше настав той смертний час. Вже ж восьмий десяток розміняла й здоров’я ніяке. І для чого їй доля виділила так багато земних літ? Життя ж таке прожила, що нікому не побажаєш і користі нікому від нього не принесла. Ніби вчора все було…

Олена в мами була єдиною донькою. Була ще одна але померла малою. Тому мала не поганий посаг і довго дівувала, бо ж і жениха звісно обирала не простого. Правду кажучи, обирала не сама, а з маминою допомогою. Тому й вийшла Олена заміж за Григорія, секретаря сільради, який був старший за наречену на 11 років. Лише він, на думку її батьків, був достойною парою. Правда  Олені він подобався, але щоб там були якісь сильні почуття, то ні. Згодом Григорій став головою сільради. Збудували молодята своє житло і стали гарно хазяйнувати. Лише одного не вистачало – діточок. Спочатку все чекали, чекали… а коли минуло десять літ спільного життя, то відсутність дитини у сім’ї стало головною причиною сварок.

Сільська цілителька уже всі свої способи перепробувала на Олені. Але результату ніякого. Тоді лише додала, що на її думку, справа не в ній, а у Григорію, адже уже не молодий. Та Гриша вважав, що винна Олена. З кожним днем сім’я руйнувалась. В селі голову поважали, але це не заважало підмовляти покинути дружину, коли вона бездітна. Олена марніла на очах. І тоді мати запропонувала їй вихід. Знайти когось іншого й можливо з того щось і вийде. Спочатку Олена на відріз відмовилась. Та через деякий час зрозуміла, що це дійсно вихід з її становища, який може зберегти сім’ю.

Олена подумувала про сусіда Миколу. Адже у нього п’ятеро дітей. Та й недавно померла дружина. Погнала пасти череду, та й назад не повернулась. Корови прийшли додому самі, а уже вдосвіта знайшли покійницю на пасовищі. Її ужалила гадюка. Минуло не багато часу і вже між ними промайнула якась іскорка. Олена майже кожен день навідувала сусіда – допомагала по-господарству. Йому й дійсно не вистачало жіночої руки. Та і дітям тітка Олена подобалась.  Ще через трохи гуділо все село, що дружина голови спуталась з сусідом. Вона дійсно сильно вже захопилась, бо їй подобалось, що на неї там чекають. Вона ж бо і смачно готувала і мала за що купити цукерок його дітям. А діти про це розповідали усім в селі. Григорій декілька раз сварив Олену за ті походеньки, але ж він рідко був вдома й розумів, що вона буде поступати по-своєму. Та все ж вірив, що головна причина цих походеньок – діти, а не їх батько.

І ось в один прекрасний зимовий вечір спіймав Григорій Олену в обіймах Миколи в хліві на сіні. Зі злості вхопив сокиру, та й зарубав Миколу. Схаменулась Олена тоді, та було уже пізно. Це ж усе сталось через неї. Лише одне зробити рішила – взяти всю вину на себе. Мовляв зарубала Миколу за те, що він її домагався. Так і сталось. Немов уві сні була Олена тоді. Їй було все одно, що з нею і де вона.  Про щось допитували, щось писали, давали підписувати. Отямилась лише у в’язниці чекаючи суду. Жінка, котра була з нею разом, все випитала, розворушила і примусила розповісти слідчому правду. Адже на її совісті зосталися п’ятеро сиріт, можливо вона б їм  в такий тяжкий для них час замінила матір. Лише тоді Олена зрозуміла, що вона натворила.

Олена розповіла слідчому всю правду. Він ніби їй і повірив, але щось змінити в цій справі сказав не зможе, бо через два дні призначений суд.  На суді Григорій навіть і не підійшов до неї, лише кинув декілька холодних поглядів. Тільки мати плакала, так ніби її донька уже покійниця. Вона ж бо знала усю правду, а також і свою вину перед Оленою відчувала. Все причитала, що вони більше не зустрінуться на цьому світі. Суд присудив Олені 10 років в’язниці.

Не минуло й року її відсидки, як вона втратила і батька і матір. Мати померла від пережитого, а батько втопився. Тепер Олені ніхто не писав. Не було кому. Адже в селі вона тепер ворог усім, хто ж буде писати листи вбивці. От лише прислали повідомлення, що немає батьків і щоб вона більше на адресу їхнього села листів не відправляла. Спочатку Олена писала листи до Миколиних дітей, де розповідала як усе  було. Але відповіді не отримувала. Згодом перестала. Змирилася, що це марна справа. Григорій теж не писав. От раніше лише мати покійна писала про нього, що ходить по молодицях та в чарку заглядає і схуд сильно. Та в селі його жаліють, адже він жив з гулящою жінкою та вбивцею. Просила мати в Григорія, щоб написав дружині, але він відповів, що у нього дружини немає.

Минав сьомий рік Олениного ув’язнення. Вона уже звикла до свого становища. Навчилася непогано шити. Все думала, що не повернеться після відбуття терміну у своє село, а зостанеться десь в іншому місті. На кусень хліба зуміє заробити. Можливо й створить ще сім’ю… І якось отримала вона листа від Григорія. Правда без зворотної адреси. Він просив пробачення у неї і писав, що одружений, живе далеко від рідного села. А також писав, що дітей в нього немає, тому дійсно він сильно завинив перед Оленою.

Через рік Олена знову отримала від Григорія звістку, але на конверті була вже адреса її рідного села й домівки. Він писав, що повернувся і коли вона не проти, приїде до неї на побачення. За місяць Григорій був уже в Олени. Зустріч не була теплою, а так ніби зустрілись давні знайомі. Правда весь час говорив Григорій, він ніби сповідувався перед нею. Адже відчував не спокуту вину перед нею. Їй не потрібно було його вибачання, адже назад нічого не повернути і вона це дуже добре розуміла. А от Григорія видно добре совість мучила всі ці роки. Та вона уже давно все пробачила. І не тому, що їй більше це не боліло, а тому, що це було дуже давно і вона з усім змирилась.

У день звільнення Олену чекав ще один сюрприз. Їй запропонували лишитися вчителем-майстром швейної справи на території зони. Навіть запропонували окрему кімнату в гуртожитку. Олена вагалася, адже вдома на неї чекав Григорій і вона пообіцяла приїхати. От коли б тоді лишилася там, можливо її життя склалося зовсім по-іншому.

Село зустріло Олену сильним дощем. Добре, що був вечір і ніхто її майже не бачив. Та через день уже все село гуділо, що повернулася «зечка». Їй це прямо в обличчя кричали і плювали вслід. І це робили старші жінки. А  діти втікали хто куди, лише побачивши її. Григорій спиняв людей, просив залишити їх в спокої. Та де там. Правда Олена не сильно переймалася, їй було якось все одно. Вона знала, що з часом все минеться, а чекати вона вже навчилася. Одне насторожувало: де діти покійного Миколи, адже хата стоїть порожня. Уже стільки часу вона вдома, а нікого з них не бачила. Можливо й бачила, та не впізнала. Через деякий час дізналася, що в селі лишився один Миколин син, Андрій. А інші порозбігалися по світі.

Помаленьку життя їхньої сім’ї ввійшло в своє русло. Але за стінами хатини їх так і не прийняли. Та вони уже звикли, що живуть ніби відлюдьки. До їх майже ніхто   не ходив і вони ні до кого. Ще з Григорієм люди віталися й перекидалися декількома словами, бо він багатьом в селі доводився  родичем й був непоганим електриком. (Працював у сусідньому селі на заводі). А з Оленою ніхто. Та вона ходила по селі з високо піднятою головою, то дехто від неї відвертався, або сходив з її дороги. Лише в магазині молода продавчиня розмовляла з нею, як з звичайною людиною.

Якось Григорій запропонував Олені переїхати кудись, де їх ніхто не знає. Та вона відмовилась. Мовляв кому вони десь потрібні, а тут і хатина і якась робота в нього. Та йому то що, а от їй геть життя в селі немає. Але Олена не переймалась. Ніколи вона не скаржилася на долю і не плакала, а на диво була спокійна. Тоді Григорій вирішив сам буде шукати їм нове місце. Чутка про їхній переїзд швидко рознеслася по селу.

Одного осіннього вечора Олена поралась в сараї. Почула чиїсь кроки і хотіла обернутися, щоб глянути, аж раптом їй на шию накинули мотузку і стали душити. Олена почала вириватись і кричати, але душитель сказав, що їх ніхто уже не допоможе і вона помре, так, як помер його батько, а то бач надумала тікати. Потім вона почула різкий біль у животі, який не давав змоги кричати. Лише прошепотіла, що не вбивала його батька. Аж раптом Оленин нападник впав. За ним стояв Григорій. Він промовив, до хлопця: «Твого батька вбив я, а не Олена». Напевно Григорій не бачив, що у Андрія був ніж, бо не вів би себе так безпечно. Лише одним ударом Андрій положив Григорія. Більше він не промовив ні слова. Андрій біг по селі і кричав: «Я їх порізав». 

Григорія ховали без Олени. Вона була в лікарні в непритомному стані. Майже рік Олена пробула на лікуванні. Вийшла звідти інвалідом. Важко було самій. Адже навіть відро з водою не могла принести в хату.

Недалеко від неї жила баба Ганя. Одного разу побачила, що Олена навіть не може повне відро води підняти. Підійшла допомогла. Ось так дякуючи їй Олена стала не самотня. Баба Ганя жила сама також. А ще у бабці була стара швейна машина. Олена почала шити. І через деякий час в неї були уже й замовлення. Правда брала їх баба Ганя, а те що шила Олена майже ніхто не знав.

Баба Ганя розповіла Олені, що люди в селі знають про те, що вона не вбивала Миколу, але все одно бояться її. Адже 10 років тюрми багато значать. Та й Олена веде себе так норовливо. Зізналась, що й сама її боялась, а тепер дуже рада їхньому знайомству. Звичайно, не аби яку вину відчуває Олена за Миколиних дітей, особливо за Андрія. Та Ганна заспокоює, мовляв така їм судилась доля, а вона в руках Господа.

Нема вже баби  Ганни. Залишився лише хороший спомин. Бо після неї так і не з ким більше не зближувалась Олена. Навіщо. Вона звикла бути сама відлюдьком. А так самій легше бути наодинці зі своїми гріхами та тяжкими думками. От лише не думала, що доведеться так довго жити на білому світі. За що їй так? Так і не збагне.

Надворі уже займався світанок. А в Олени перед очима порожня стежка. Чи сніг надворі, чи дощ, чи свято, чи будень, а вона сидить біля вікна у своїй маленькій хатині. Буває сколихнеться щось у душі, світле й печальне, промайне, мов сон, й згасне пекельним вогнем у грудях. І знову настає для Олени черговий самотній зимовий ранок, а скільки ще їх попереду?.. 

 

Леся ГАВРИЛЮК    

 

 

Коментарі   

 
+2 # Port_Noi 06.12.2012, 11:22
Молодець, Леся.
Реальна iсторiя життя людини...
I гарно описано.
Продовжуй в тому ж стилi.

Дякую.
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 117 гостей на сайті