Авторизація

HomeНаше життяДолі людськіДружба долає відстані

Дружба долає відстані

( 0 Votes )

У червні 1973 року  безтурботні юнаки та дівчата 10-А і 10-Б  випурхнули з Антонівської СШ у самостійне життя. Було це ніби вчора. А сьогодні, через сорок років, знову зустрілись. І дарма, що час дався взнаки: дівочих кіс торкнулася сивина, а хлопці розгубили пишні шевелюри. Кожний не зводив очей: а хто ж це до нас іде? Навперебій говорили про життя, ділилися радощами і прикрощами, насолоджувалися можливістю знову побути разом. Задля цього з малих і великих життєвих доріг звернули вони у цей день на одну, яка привела до рідної школи.

На жаль, на тому  місці, де колись була старенька десятилітка, лишився хіба що натяк на її існування. Зберігся тільки дерев’яний корпус, в якому розмістився офіс споживчого товариства. Що поробиш: життя внесло свої корективи. Тож, аби заповнити душу приємним, вирушили на оглядини до музею вузькоколійної залізниці та поліського краю, що розмістився неподалік залізничного вокзалу. Розглядаючи експонати, згадали, як подорожували всім класом на «кукушці» в Острівськ Зарічненського району. З цікавістю переглянули відеофільм про регіональний етнотурфест «Бурштиновий шлях», який учетверте  пройшов на Володимиреччині. А Віктор Жидецький та Борис Броцький пригадали цікаві випадки, пов’язані з антонівською вузькоколійкою.

 Далі, як і годиться, був святковий стіл, музика, пісні, емоції та бажання обійняти всіх і цілий світ. Зустріч спливла, як на крилах. Якщо людина щаслива, час пришвидшує плин. Тож наші однокласники ще раз подякували один одному за дружбу шкільних літ, а особливо Галині Кот та Вірі Козярець, які змогли всіх зібрати й отримали благословення від тих, хто, не приїхавши, душею був з ними. Серце калатало у грудях, коли переглядали фото, які розгорнув у настінну виставку Костя Карпенко. На тих світлинах спливали неповторні миттєвості шкільного життя і вже далеких 1963-1973 років. З них усміхались і промовляли вчителі, світла пам’ять про яких живе в учнівських серцях. Усе було те ж: школа, клас, і лиш однокласники вже не ті, що колись. Такого позитиву на один метр квадратний годі зустріти!

З душі і серця виходили найщиріші слова про вчителів-наставників. У спогадах випускників із 40-річним «дорослим» стажем колишні наставники поставали молодими й енергійними. Поважні «школярі» уважно вслухались у слова класного керівника Ольги Кузьмівни Ковальчук. Оточивши її теплом, вони вилили їй всю нерозтрачену любов, бо ж на цій зустрічі Ольга Кузьмівна була єдиною, хто тішив душу трепетними спогадами і живим учительським словом. На жаль, більшість педагогів відійшли у вічність. І їх, і втрачених однокласників вшанували хвилиною мовчання та заупокійним молебнем. А втішало те, що навіть через 40 років ніхто не помилився ні в імені, ні у прізвищі, хоча в школу вони ходили з Антонівки і Чакви, а в старших класах приєдналися й «однокашники» з Ромейок. В атмосфері щирості і відкритості згадали, хто був найкращим у навчанні, музиці, спорті. І ця зустріч звучала мелодією дитинства – неповторною, трепетною і ніжною...

Медалісти Леонід Пінчук, Костянтин Карпенко та Микола Сафоник з першого разу вступили у Харківський інститут радіоелектроніки. І все тому, що в антонівській «альма-матер» був найкращий у районі кабінет фізики і талановитий «гуру» Іван Васильович Войтюк. Усіх трьох антонівських відмінників залишали в аспірантурі. Але Харків обрав тільки Сафоник і, присвятивши себе науці, здобув звання кандидата фізико-математичних наук. Пінчук (його життєве кредо «Задумав – зробив!») працює у Вінниці на фабриці «Рошен». А Карпенко обслуговує електроніку у Кузнецовську. Серед відмінників – й Олександр Рак, лікар-травматолог міста Рівне, і Галина Кушнір, яка тричі переступала поріг ужгородського вишу, щоб за прикладом улюбленої вчительки Лідії Михайлівни Маковій стати вчителем української мови та літератури. Усе ж, їй судилося інше –бути інженером-технологом. А от дитяча  мрія комсорга класу Тані Жирун збулася, і зараз вона – директор школи на Тернопільщині. Учителем хімії та біології став Василь Кухоцький, і в цьому заслуга його вчителів Марії Пилипівни Етенко й Ольги Степанівни Барановської. Великим спортом марила Ганна Гарбар (на змагання з лижного спорту їздила аж у Карпати!). А в шахи і шашки завдяки вчителю Анатолію Яковичу Біленцю найкраще грали Борис Броцький і Микола Бульботко.

Непосидючий Ілля Ширко працює в Рівному адвокатом. Допитливий Михайло Тарасюк – знаний у районі майстер електронних приладів. А от отримати звання «найбагатшої» бабусі судилося Любові Купчишиній, у якої 16 внуків і яка встигла стати прабабусею. А які спогади про «однокашників» із Ромейок! Ці учні були талановитими у всьому. Вони не тільки добре навчались, а й співали, грали, танцювали, і з ними завжди було весело, особливо коли грав Федір Ковалюк і лунали запальні частушки. Згадалося й те, як дружно допомагали колгоспникам – збирали хміль, буряки, картоплю, а на зароблені гроші разом з класним керівником Данилом Васильовичем Шарим їздили на екскурсію у Брест.

Словом, спогади лилися рікою. 57-річні, але юні та бадьорі душею, випускники милувалися один одним і навзаєм втішалися радощами, втирали сльози печалі і ділили материнський розпач від втрати дітей. Як багато сталося за ці сорок років!  У такі моменти душа молодіє, бо життя не міряється роками, а тим, що доброго, мудрого і справедливого принесено у цей світ. Всі, як ніколи, відчули потребу один в одному і непорушний  внутрішній зв’язок між собою. Тож вирішили не чекати, поки знову мине 5 чи 10 років, а разом відзначити ювілейні 60. Віримо, що дружба здолає відстані, а щирість і вірність збере їх ще  не раз у дружному родинному колі.

 

Антоніна СВІТЛИЧНА.

с. Антонівка

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 81 гостей на сайті