Авторизація

HomeНаше життяПро те, що хвилюєПесимістично-оптимістичні роздуми над сміттєвою урною

Песимістично-оптимістичні роздуми над сміттєвою урною

( 2 Votes )

Ще недавно німецьку річку Рейн називали стічною канавою. Навіть маленька компактна Швейцарія потопала у промислових і побутових відходах. Але сьогодні в західноєвропейських країнах сортування і переробку відходів поставлено «на конвеєр» – і настільки успішно, що й нам слід звернути на це увагу.

На жаль, питання екології мало турбують пересічних українців. І гіркий львівський «досвід» показав, що для сміття вже давно в нас не вистачає місця.

Рівненський сміттєпереробний завод з незрозумілих причин довго не пропрацював. А тим часом розвинуті країни доводять, що переробкою відходів можна повернути чистоту річковим і стічним водам, одержати додаткові енергоресурси і здешевити виробництво багатьох промислових товарів.

Що було, втрачаємо?

Це сьогодні Володимирець обходиться без молочного магазину, але до початку 90-х років минулого століття у селищі він був. У ньому по доступній ціні можна було купити молоко, сметану, кефір, ряжанку, сир. І за всім цим щодня вишиковувалася довжелезна черга, з якої практично ніхто не йшов з порожньою сумкою. Майже всі молочні продукти продавались у пляшках. Щоб заохочувати повернення склотари, в якийсь час ввели заставну ціну. Тож у магазин приходили зазвичай з порожніми пляшками, хоча діяли і пункти прийому склотари.

Приблизно за такою ж схемою працювали й сільські магазини. Але заохочувалася й заготівля макулатури, картону, металобрухту, скла, клоччя та зношеного одягу. По селах заготівельники вимінювали вторсировину на хустини, стрічки, електробатарейки, голки, риболовецькі гачки, волосінь, цукерки-льодяники, дитячі іграшки та інші потрібні сельчанам товари. Але з часом цей дещо екзотичний, але корисний промисел витіснила магазинна торгівля. І був то час не обридлого всім целофану, яким ми на століття забруднили землю, а практично не шкідливої для природи скляної і паперової тари. Звичайно, у нас були свої гріхи перед природою. Але наші річки і струмки були відносно чистими. І вже не забудеться, як, обговорюючи статтю на екологічну тему, колишній редактор нашої газети Яків Жданюк, поміж іншим, відмітив: «Пройшовши райцентрівськими очисними, вода стає настільки світлою, що, здається, її не страшно пити». І це при тому, що за добу місцевий молокозавод переробляв десятки тонн молока, відправляючи продукцію далеко за межі району.

Завод уже давно не працює. Заглухла й інша промисловість. Але Володимирець незворушно труїть річку Бережанку, і напівочищені селищні каналізаційні стоки пливуть цією річечкою на Дубровиччину.

 

Коли квіточки стають ягідками…

Науково-технічний прогрес не обминув Полісся. Лунко зазвучали слова «поліська цілина». Але споглядаючи ще дитячим оком, як екскаватор, наче граючись, випрямляє і поглиблює річку Вирку, я відчував якийсь духовний дискомфорт. Тепер розумію: маленьку річечку використали як колектор, щоб відвести воду з осушуваних боліт. Звісно, додаткові площі родючих земель вражали високими врожаями кукурудзи, буряків, картоплі, льону. Але водночас з’явилися й немислимі для багатого водою Полісся поливні пасовища. І вже давно не зустрічаю багатьох квітів і рослин, якими любувався в дитинстві. Навіть звична ще в 70-х роках калюжниця-лотать стала рідкістю. І хіба тільки це переводить мій настрій у мінор?

У нас завжди вистачало охочих до дурості. На власні очі бачив, як двоє трактористів, з’єднавши тросом своїх «залізних коней», виявляли дужчого з-поміж них. А от того, як зливали у придорожній рів надлишок солярки, бо всі ємкості на бригадному складі вже заповнили, – не бачив; про те тільки чув від знайомих механізаторів. Вірю тим людям, бо знаю, що доступ до солярки у моєму рідному селі був вільним. Для домашніх потреб – розпалювати дрова у грубці! – це пальне носили відрами. А ще знаю, як у яругу на окраїні райцентру зливали горезвісну «зелень» – токсичні відходи заводу «Ситал». Характерні зелені плями виявляв і в багатьох інших місцях. Тож із прикрістю думаю, що вже тоді зароджувалася нинішня наша байдужість до екологічного здоров’я землі. Квіточки добрих намірів переростали у недобрі наслідки не зовсім державницького підходу до виробництва. І той лиховісний посів ми нині не тільки пожинаємо, а й підживлюємо новими порціями простодушної непростимої байдужості.

– Чи відправляється на переробку мастило, яке під час техобслуговування зливається з автомобілів, тракторів, мотоблоків і мотоциклів? – питаю на місцевій СТО. На мене дивляться, як на марсіянина, хоча насправді саме я мав би дивитися на них, як на пришельців з похмурого паралельного світу. Ні, утилізацією відпрацьованих мастил не займаємося, хоча в масштабах району йдеться не про літри й центнери, а про тонни шкідливої для довкілля агресивної речовини. То чом дивуватися, що й у криничній воді знаходимо рештки нафтопродуктів? А скільки їх у воді річковій та озерній, страшно й уявити.

Приємно, що останнім часом не без участі релігійних громад розгортається наступ на вінки і квіти ритуального призначення. Усе більше людей відмовляються від штучних символів печалі і більше не несуть їх на кладовища. Прощальну любов і смуток висловлюємо з допомогою живих троянд, хризантем і гвоздик. Але це тільки одна невелика грань у многограннику назрілих екологічних проблем. З приємністю згадую кіоск біля дитячого відділення ЦРЛ. На прохання продавців покупці зносили сюди відпрацьовані батарейки-«пальчики». А коли кіоск закрився, добрий почин підхопили в районному колегіумі: там можна було здати зайву, але агресивну щодо природи рідкоземельну «штучку», якщо совість не дозволяла викинути її.

Згадаймо і горезвісну володимирецьку «смердючу канаву». Причина не зовсім приємного її назвиська – наше, не дивуйтеся, прагнення жити «культурно», «по-міському». Еге ж, канаву, яка навесні відводить талу воду, а в іншу пору приймає надлишок води з центральної водойми, винахідливі жильці використали замість септика, зливаючи туди вміст своїх ванн і туалетів. Пройдіться понад «смердючкою»: десятки труб проливаються в канаву нечистотами. То як нам бути цивілізованими? І як цій канаві стати акуратисткою, в якій із радістю та безпечно хлюпалися б не лише гуси, а й дітлахи?

 

У нас – так, а у них?..

Чи можна покласти край зневажливому ставленню до екології, поцікавився недавно у селищного голови Олександра Осмоловича. А він вражено розвів руками: це, каже, нонсенс, що біля райцентру з’являються стихійні смітники. Адже сміття коштом селради регулярно вивозиться. До того ж, по кожній вулиці. Але нинішнього банального, властивого частині жильців безкультур’я не позбулися. Люди (і їх багато) не розуміють, що екологія – здоров’я їхніх же дітей, зокрема й не народжених. І докричатися до них неможливо. Таке враження, що сміттєвозка на вулиці багатьох володимирчан не цікавить; зайве хатнє «добро» звично виносять на вулицю або на околицю селища. Папір, скляна і пластикова тара, целофан, метал, залишки будматеріалів… Потрапляючи в одну купу, все йде на звалище. І таке «прибирання» вважається досить цивілізованим вирішенням утилізаційно-сміттєвої проблеми. Та чи так це насправді?

Якщо вдатися до пресловутого євродосвіду, то хіба що Францію можна назвати найближчою нам за ставленням до сміття. Французи, як і ми, не люблять шпортатися з побутовими відходами. І все ж, у них практикуються два контейнери: для вторсировини, яка переробляється (пляшки, банки, спеціальні упаковки і папір), та тієї, що не підлягає переробці. Втім, французи відсортовують сміття й за чотирма категоріями: харчові відходи – у зелені баки; металеву, пластикову та картонну упаковку – у жовті; скло (крім зіпсованих ламп) – у білі; газети, журнали і картон – у сині. При цьому – жодних покарань чи заохочень. Виключно особиста відповідальність громадян!

Швейцарія у 2000 році заборонила сміттєві полігони – і більше половини сміття переробляється. На переробку потрапляє до 90 процентів склотари, майже дві третини батарейок і паперу, майже всі алюмінієві і 70 відсотків консервних банок. І це при тому, що у 80-х роках минулого сторіччя швейцарські річки й озера були забруднені промисловими і сільськогосподарськими відходами. Нині, не сортуючи, швейцарець може викинути скільки завгодно сміття. Але за кожні 5 кілограмів заплатить 2-3 франки, тому-то сміття швейцарці стараються дбайливо сортувати.

Повчальний і приклад Німеччини. Уникнувши за 25 років сміттєвого колапсу, ця країна сортує й утилізує 95 відсотків відходів. У 2005 році німці відмовилися від сміттєвих полігонів, тож у типовому їхньому дворі зустрінете щонайменше п’ять контейнерів для сміття: чорний – для несортованого, коричневий – для органічних відходів, синій – для паперу, жовтий – для упаковки і пластику, зелений – для кольорового скла, а зелений із білою смугою – для безбарвного. Щороку кожний німець отримує особливий лист із детальним описом, як і куди викидати побутові відходи.

І все ж, країною, якій можна позаздрити, стала Швеція. Переробляючи 99 відсотків сміття, тут щороку ще й імпортують 700 тисяч тонн відходів. І зовсім не з мотивів добросусідства. При своєму суворому кліматі шведи повністю залежали від поставок природного газу, тож вирішили змінювати енергетичну ситуацію. Обрахунки показали, що 4 тонни побутових відходів здатні замінити тонну нафти, – і в країні зайнялися переробкою, а не утилізацією сміття. Тут роздільно збирають газети, пластик, метал, скло, електричні прилади, лампочки та батарейки. Стічні води очищаються настільки, що їх можна пити, а спеціальні вантажівки збирають електроніку, небезпечні відходи й хімічні речовини; приймаються залишки ліків, а об’ємні відходи відвозять у переробні центри на околицях міст. У Швеції винайшли прибуткову технологію перетворення побутових відходів на електроенергію, тож на відходах діють 30 електростанцій, спалюючи 5,5 млн тонн сміття в рік. Змінивши погляд на відходи, шведи навіть ввозять їх з інших країн, тоді як ми опоганили львівським сміттям всю Україну. Відходами, які у розумних руках стали б промисловим ресурсом.

То що ж із нами діється? З вашого дозволу відповім на це дещо незвично – байкою, що виникла у роздумах над нашим незбагненним, як нині кажуть, менталітетом:

Циркач Папуга з’їздив у турне:

– Яке ж там щастя здибало мене!

Отам, за морем… Годі й розказати!

Не так їдять. Не так лягають спати.

Все – вищий клас.

А в нас?

– Ой, Попко, – зойкнула Синиця, –

Усе те, певно, й нам згодиться!

Не муч, що знаєш – розкажи!

– Еге ж! Еге ж! – зацвірінчали птахи. –

Ще й шлях за море покажи!

– О, бідолахи!

І вам кортить у рай? Та чим хутчій?

Стефаном хоче стати Стьопка?

Та я сидів там в клітці золотій!

Ще й вивчився по-їхньому: «Я – Попка!»

Не той за морем день. Там інший час.

І сідала там, братці, не для вас…

 

Чи не стрічали й ви такого Попу,

Що, надивившись на Європу,

Свистить: «Життя у нас не те!»?

Усе вже він видав, усе він знає,

І відповідь на все давно вже має,

А в хаті у своїй не підмете!

Отож не напинаймо гордовито щоки, хоч чогось досягнувши в житті, не позираймо звисока один на одного, міряючись гординею, а закочуймо рукави і берімося за ті неминучі речі, яких за нас ніхто не зробить. Тільки ми самі! І тільки через любов та повагу, а не взаємну ненависть!

Олексій ГОРОДНИЙ.

ілюстрація з мережі Internet

 

Коментарі   

 
+12 # Гість 25.05.2017, 15:05
це суспільство напівдике...год і від нього чекати раціоналізму... один нігілізм і матюки...
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 58 гостей на сайті