Авторизація

Знахарство

( 1 Vote )

 

Народився я і виріс у набожному краї – на західній Україні. Вдома мама і тато вчили нас молитов, дотримання традицій. А школа і медінститут – протилежному. На перший день Пасхи нас, студентів-медиків, виганяли прибирати довкіл гуртожитків і закладу, хоча ми до Великодня самі наводили порядок: і підмітали, і дерева підбілювали.

                Ще в інституті майбутніх медиків приказним порядком залучали до вступу в ряди партії, бо деканату доводився план. І партійним тоді була широко відкрита дорога. Мої батьки через силу дали згоду на вступ до партії, але просили ніколи не грішити перед Богом і людьми.

Жив я чесно. Покохав дівчину і взяв її за дружину. Перебули весілля і тільки тоді стали мужем і жоною. Так було. Жили, як наставляли наші батьки. За розподілом попали на Полісся, працювали в районній лікарні.

Районна лікарня – це три інститути разом. Там така практика! А з скількома феноменами мені там довелося стрітися!.. Я матеріаліст, ні в що не вірив. І тут випадок. З простудою лікували дитинку, здоровою виписали. Коли щаслива мати виходила з лікарні з малечею на руках, саме заходила жінка з хворою дитиною. Вона в першої забрала з рук пляшечку з молоком, сказавши: «Твоє дитя здорове, бутилочка тобі не треба». Та, що виходила, вирвала пляшечку з рук назад. Але до першого повороту не доїхала: змушена була повернутися назад в лікарню. Старенька санітарочка у відділенні коли побачила, як дитина кричить, синіє, мене відсторонила, щось над дитиною пошептала і тричі сплюнула. Мовила: «Йди. І ніяких уколів не давай. Все буде добре!»

Я спочатку засердився на санітарку. Я ж – лікар, а хто вона? І сказав, щоби подібних вольностей більше не бачив. На що та сердито відповіла: «Докторе, вам треба новий медінститут кінчати. Народний!», сполоснула руки і пішла.

 Ніяк не міг зрозуміти матерів, які виписувалися із лікарні і збирали всі свої речі, щоб і ґудзичка не загубити. Бо, мовляв, є прикмета: щось забудеш – знову в лікарню попадеш. За те в «роддомі» навпаки: жінки залишали нову, з етикетками, ще не ношену, натільну білизну, аби до року мати дитя до боку. Та найбільше мене вразило, коли до вагітних на збереженні приносили чоловічі сорочки, і просили майбутніх породіль поносити їх два-три дні, аби чоловік «з дому не бігав».

На Поліссі я попав наче в іншу державу. Кожне село говорить своєю вимовою, у кожному селі є свої звичаї. По-чесному, я їх ігнорував.

І ось мене призначили головним лікарем колишньої районної лікарні. У попередження, що там працюють відьми, я не повірив. І, як новий начальник, поміняв деякі «кадри». Замість старшої медичної сестри, яка вже 11 років була на пенсії і фактично керувала лікарнею, поставив випускницю медучилища. І бухгалтера змінив, і деяких завідуючих.

У тому селищі працювало чимало моїх знайомих на керівних посадах. Практично щодня хтось приходив, і ми «відмічали» моє призначення. За місяць перебування на новій посаді я помітив, що мене вже тягне до спиртного. Я заходив в маніпуляційну чи до хірургів, сам брав пляшечку і випивав або з кимось із підлеглих, або й сам.

Та очі відкрилися навіть не тоді, коли дружина з сином мене кинула і поїхала до своїх батьків. Якось їздовий Панас Григорович привіз молоко, і я запросив його до себе в кабінет. Він почувався ніяково, бо по віку був як мій батько. Випивши, прямо сказав: «Якби я був головним лікарем, то ніколи не пив би із фурманом сто грам. Спасайся, хлопче! Щось із тобою не так! Шукай, дитино, ради…» А я зі злості за гостру правду на нього накинувся, кричав і грозився вигнати з роботи. Він тільки спокійно встав, вклонився, взяв у кутку свого батога, шапку в руки і пішов.

Я тоді пив цілу ніч. Сам, один.

На другий день всі готувалися до чоловічого свята – Дня Радянської Армії. І тут виклик. На далекому хуторі захворів дід. Туди ніхто не захотів поїхати. Всі медики «швидкої» відмовилися. А мої накази ігнорували, наче я і не головний лікар, наче я – пусте місце.

Я сів з водієм і поїхав на хутір сам. А в лікарні тим часом «сестринство» зібрало чоловіче братство і без мене відзначали «знаменну дату».

Та я вдячний долі, що так сталося. Заїхали ми у сільраду, взнали дорогу, куди їхати. Їхати довелося довго, аж до кордону з вашим районом, не доїжджаючи Осової. Дорога неважна: сонце до обіду вийшло і дорогу розпустило. А з обіду почалася небачена заметіль. Десь аж біля третьої години ми до пацієнта добилися.

Стрів нас старий, але ще крепкий дідусь. І з порога до мене словом кинув:

– От я тебе, хлопче, ждав! То хто кого буде першим лічити: ти мене, чи я тебе?

З похмілля я хотів хоча б холодної води ковтнути. А тут такий прийом, наче я не лікар, а прокататися приїхав через весь район. Та дідусь як угадав мої думки. Покликав шофера, посадив за стіл, налив у миску гарячого капустяного борщу. А замість хліба подав печену, всю в попелі, холодну картоплю. Покашлюючи, вніс із сіней темну пляшку, налив мені у гранчак коричневої рідини із запахом спирту. Я випив. Поїли. А він при шоферу каже:

– Ну що, дохторик, не віриш, що знахарі є? Хочеш знати, хто тобі це зробив? Я покажу. І жону твою назад тобі верну. І ще дочка у вас буде…

 Я послухав діда, дав йому укол, поставив «банки» (так дід закомандував). Попорали ми йому хазяйство, наносили води і дров. А мені стало так добре, наче розвидніло в голові. І поки я сидів біля старого, він мені говорив:

– Добре, що ти приїхав. Знаєш, хлопче, там сьогодні ваша смерть чатувала. Випив би, а завтра тебе похоронили б. Вся біда в тому, що ти відьмакам дорогу перейшов. Хтось із них мав на цю роботу стати, а прислали тебе...

Цю бутилочку забереш із собою. Будеш приймати на ніч. Хай жінка тебе сильно прив’язує до ліжка, бо будеш зриватися і бігти. Пересилиш себе – і все добре буде.

А тепер добре слухай. Скоро празник. Бачу бал за довгим столом, багато людей. Ти купи чотири пляшки государственної водки, і поставиш їх біля себе. Станеш во главі стола, щоб начальником довго служив і всі тобі безпрекословно подчинялися. І от як поздравиш людей, – до-о-бре дивися. По столі до тебе направлять пляшку із червоною кришечкою. Запам’ятай: червоненький корок. Добре дивися, не пропусти. Ні під якою причиною не здумай з тієї пляшки випити горілки. Наливай і пий тільки свою. Зрозумів?

 …Коли я приїхав додому, мене чекала радість – світилися вікна і вибіг синочок. Моя дружина наварила вечері і розказала, що її мати ходила до людей, а ті порадили шукати ради. Батьків друг, священик, передав мені чорного пояса із молитвою «Да воскресне Бог…» та архієрейського ладану.

Довго я пив дідову настоянку. Їздив і лікував старого. А він мене вчив «по зіллях». Став розумітися на фітотерапії, бо ж проходили цей курс і в інституті. Але не думав, що природа має таку силу. Дід казав: «Є всякі помічні ліки. Але немає ніяких ліків від старості. Від років немає спасення» А йому вже було за вісімдесят. Та для мене старий зробив справжнє відкриття.

І ось 8 Березня. У медицині ніколи немає вихідних. «Сестринство» з самого ранку заходилося накривати столи. А дід мені приказав тільки після обіду почати свято.

Так і сталося. То викликали мене в район, то їздив із завгоспом на заправку, то з бухгалтером у Сарни по квіти. Але без мене в колективі самі не починали. Я все зробив, як дід учив.

Ось я наливаю усім ближнім із своєї пляшки. Коли дивлюся, в самому кінці стола з’явилася пляшка із червоною головкою (дід правду казав!). Очам своїм не вірю: наближається вона до мене. І ось бере цю пляшчину колишня старша медсестра, підходить до мене – і наливає новій старшій сестрі, моїй секретарці, заввідділенням і  мені. Я беру нову стопочку, не поспішаючи, наповнюю її купованою. А дід наказував як з тої, з червоною кришечкою, наллють, довго тост казати. Я так і зробив.

У нової старшої медсестри та заввіділенням стопки у руках як тріснуть вздовж! Рівно наполовину. А секретарочка поспішила, випила, то ми її насилу відкачали. А та, колишня, впала на коліна і почала у всіх просити пробачення. Що, мовляв, її попросили мені, головному лікарю передати цю пляшчину… На другий день вона звільнилася з роботи.

Діда лікував дома. Забирав в лікарню. Підтримував як міг. Він мені розповідав про гриби, коріння дерев, річкове, болотяне і лісове царство. Моя лікарня піднялася. Смертність ми звели до мінімуму. Мене шанували в районі і в області. Вибрали районним депутатом. Народилася у нас дочка. В районі я побудував власний дім. І це все за три роки.

За турботами я забув про діда. А він мені пообіцяв, що дасть рецепт від алкоголізму, який насилають недобрі люди через «перепій». І розповів, як відробити. Тільки приказав, що лікуватимеш цим секретом як матимеш повних 45 років. Я тоді погодився. І от мене знову перевели на вищу роботу, як казав дід.

А одного разу мене так до нього потягнуло. І вирішив я поїхати, провідати його. Накупував всього… Заїжджаю на хутір. Вже весна. Розтануло, та сніг ще лежить. А мені кажуть, що помер дід. Так вас ждав, так виглядав. Далеких родичів, що об’явилися його доглядати, просив, щоб передзвонили. А вони побоялися, що все дідове добро мені перепаде. І золото, і хата. Він сильним знахарем був. Ще з тих, з характерників, Царство Йому Небесне…

 Поїхав я на кладовище. Знайшов дідову могилу. Поклав хліба. Налив філіжаночку горілки, поставив в узголів’я, і собі налив. Розклав їжу та й думаю: «Обіцяв дід обов’язково те зілля показати, яке воно, та не показав. Тільки трохи опис зробив». Вшанував пам’ять, і сиджу, жалкую: рецепт є, коли збирати є, а от яка то рослина – немає.

Уже хотів іти, як тут зривається вітер, віночок зривається з могили, я нахиляюся, ловлю і піднімаю його … і перед моїми очима диво. Я, мужчина, лікар, здивувався. Недалеко від хрестика, там, де лежав віночок – зеленіла і цвіла рослина, якій квітувати… у травні. В мене виступили сльози. Я не вирвав цю рослину. Поклав віночок і папером прикрив її. Дід-знахар дотримав слова: з того світу передав помічне зілля.

 Записала Галина Тєтєнєва.

 

Коментарі   

 
+1 # Guest 11.02.2013, 21:24
Дуже дивні події.Не вірити оповідачу нема підстав, хіба що викликає сумнів те, що події не персоналізовані та не локалізовані. Спробуй перевір! Але з іншого боку, ситуація з пляшкою з червоною кришечкою нагадує гоголівську "червону свитку". Можливо, оповідач виклав все це дуже суб*єктивно. Що було в тій пляшці - нескладно розібратися, та й медсестра "на колінах" могла все розказати. Ще, думаю, і журналістка додала дещо таємниче, щоб "страшніше було". Загалом, інформація цікава, але "хочеш вір, не хочеш - не вір".
Відповісти
 
 
0 # Сергій СКІБЧИК 15.01.2014, 14:03
Від себе додам: події не вигадані і не прикрашені. той лікар особисто приходив до нас у редакцію і розповідав це. І підстав не вірити у нас йому не було. Якщо хочете перевірити, розпитайте медиків нашої ЦРЛ (тих, що давно працюють), вони підтвердять. А імя не названо з етичних міркувань, хоча та людина вже виїхала звідси
Відповісти
 
 
+1 # Гість 15.01.2014, 03:12
А я вірю.В моєму житті теж дива траплялися.Одне коротке можу описати.(для не віруючих) Я їздила в Польщу на заробітки,почал а торгувати,приве зла із собою горілку вирішила продати,підійшо в до мене один піячок і просить в мене продати йому під залог,що він мені дасть свій паспорт бо в даний момент немає грошей а хоче дуже випти.Я само собою була не згідна,тому що я зовсім залишилась без грошей і потрібно на прожиття і за квартиру заплатити так було і так я йому обяснювала.Але він не хотів від мене відступити, нарешті вмовив мене.І ми домовились що він мені залишае свій паспорт а коли будуть гроші принесе.Докінця торгового дня я досить мало вторгувала що хватило мені тільки щоб на слідуючий день на бідненький обід.
Відповісти
 
 
+1 # Гість 15.01.2014, 03:15
На слідуючий день я іду знову торгувати тільки розложилася трохи щось продала знову тільки на обід,як до мене підходять цього мужчини дружки і кажуть що цей мужчина помер подавився власною відрижкою коли спав,скоріше я не повіпила піячкам думала що це жарт, но потім робачила похоронну машину,мені пішов мороз поза шкіру.І відразу дурні думки.
Відповісти
 
 
+1 # Гість 15.01.2014, 03:16
Вирішила змотати вудочки,зібрала свої монатки і пішла.Але по дорозі треба було купити їсти,втой час мені їсти не хотілося я була в розпачі і в с[ЦЕНЗУРА]у.Різ ні думки приходили в голову.Залишила сь знову без грошей тільки на бідненький обід,вирішила не купляти обіду, чомусь потягнуло мене (що такого ніколи не робила) в лотерейний кіоск, купила білет заповнила цифрами які попались на думку.На слідуючий день іду провіряти,я не могла повірити своїм очам,я виграла рівно ту суму яку був винен мені цей мужчина.Потім через деякий час я пробувала знову і знову грати в лотерею але без результатно.Вот такимспособом хоть мертвий але віддав борг хотя і не великий. Любов. :-|
Відповісти
 
 
0 # Гість 15.01.2014, 15:46
Оце вийшов сьогодні із дому та й дивлюся на вершок сосни яка в моєму городі росте.А в мене іх там цілий рад поза хатою.А на верху шось скаче. Питаю сусіда Василя: "А,то шо такє? Бєлочка?" А Василь каже:"Нє!Зайчик !Бєлочок вже на всіх не хватає,то до тебе зайчик прискакав.Ото тобі по базарах дешевеньку горілку жерти ,нажерешся і всьо, можеш власною відрижкою захлебнутися,аб о заснеш і від папіроси згориш,чи ще впісяєшся в койці да й втопишся.Кончай !"Так і каже - "кончай"Но інтєресує мене слежующеє. А де Ви бачили шоб главний врач по больних іздив?По друзьях то да буває...А так то все правда. Фамілію Василя не називаю з етичних міркувань. :lol:
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 119 гостей на сайті