Місце зустрічі змінити не можна

( 1 Vote )

Короваєм із Червонограда зустрічало Городище – мальовниче урочище над Горинню – мешканців хутора Соловйова гора і Городця того недільного дня. Святий хліб привезла у таємниче горянське урочище Ніна ОСЬМІРКО, наша землячка, яка працює вчителем англійської мови на Львівщині і багато років мріє… щоб Городище (інші назви – Замок, Кургани) стало окрасою туристичних путівників Рівненщини. Адже бачить, як це робиться на галицькій землі, і серцем непокоїться за «своє» – оті ж древлянські кургани, які ще з дитинства часто бачить у снах.

ГОРОДИЩЕ, де колись жили наші пращури, видно ще здалеку, коли  наближаєшся до хутора Соловйова гора. Цим місцем дорожив кожен місцевий мешканець, але тільки неспокійна вдача Ніни Дмитрівни першою прийшла йому на  допомогу. Бо те, що тут побачила, вразило до глибини душі: самовільні розкопки у пошуках незнаного скарбу та суцільне заліснення. І вже важко уявляється, що  в минулому цей  високий пагорб, порослий деревами та кущами, прямо над Горинню  був обнесений глибоким ровом, наповненим водою, а на високих земляних валах грізно зводилися стіни укріплення. Можливо, тут були і вїзні ворота з опускним мостом через рови та підземний лабіринт з виходом у сосновий бір (принаймні, таке доводилося чути). Але час, невблаганний і непідкупний, зруйнував будівлі, засушив дерева, змінив навіть русло ріки, й один лише ландшафт лишився найтривкішим перед ликом вічності. Стоячи тут, ловлюся на думці, що все це могли бачити люди, які жили сто, двісті чи й тисячу років тому.

– З кожним роком пагорб зазнає все більшої руйнації, – розповідає  Ніна Осьмірко. – Тому серед населення потрібно провести роз’яснювальну роботу, щоб припинилися самовільні розкопки і головним прагненням щоб стало збереження цієї унікальної археологічної пам’ятки. Насамперед треба зберегти курган у тому вигляді, в якому він перебуває. Ми поставимо тимчасовий стенд, з нагадуванням, що тут знаходиться памятка природи місцевого значення. Це – для початку. А надалі зробимо все, аби невдовзі на цьому місці зявився інформаційний банер на українській, російській, англійській та польській мовах. До того ж, будемо займатися розробкою сайту, аби залучити у наш край туристів.

Ніна Дмитрівна подякувала колишніх своїх учнів запалювала іскорку любові та пошани до рідного краю. А звертаючись до громади, вона сказала: «Упевнена, що ми знатимемо, хто наші предки». А відтак передала слово Іванові Антоновичу. І те, що прозвучало, без перебільшення – матеріал для написання науково- дослідницьких робіт учнями району! Подумалося: чому б ці знання не використовувати на уроках історії України при вивченні теми «Наш край»? А при бажанні можна зацікавити спеціалістів-археологів для майбутніх досліджень. Бо ж сказано: народ, який не пам’ятає історії, не має майбутнього. Іван Антонович, як міг, всі ці роки оберігав Городище. Уявляєте, сам особисто їздив до колишнього голови райдержадміністрації Віктора Москалика, аби той заборонив випасати худобу – тварини копитами руйнували стіни насипу. «І сьогодні, коли навіть річка відступила (а були роки, коли вода впритул підступала під «замок»), наше завдання – поєднати зусилля і не дати стерти історію». А ще вчитель додав, що приємно вражений активністю своєї сумлінної учениці.

Долучилася до цього нетрадиційного дійства й очільниця городецької громади Лідія Кузьмич. Вона повністю підтримує ініціативу своєї однокласниці Ніни Осьмірко  і запевнила, що сприятиме з виготовленням інформаційного  баннера та з усім, спрямованим на збереження пам’ятки. Лідія Михайлівна подякувала односельцям, які прийшли в Городище, і попросила спільно підтримувати порядок на місці духовної спадщини.

– Я маю славну громаду, міцний актив, на який завжди можу розраховувати. Тож є надія, що наша правічна, багата на знахідки сторона засвітиться ще одним туристичним маршрутом. Але ця справа не повинна залишитися на рівні слів. Потрібно підключили і школу, і церкви, і наших іменитих земляків, і всіх, кому не байдужа доля Замчища, – мовила Лідія Михайлівна.

Під час зустрічі увагу привертав графічний малюнок «Замок над Горинню». Його автор – місцевий художник-самородок Сергій Босюк, виступ якого пройняв до глибини душі. Небезпідставно стверджуючи, що історія села починається з Замку, Сергій кожному подарував свої замальовки. Але подякуймо і майстрові з Антонівки Роману Стесі, який буквально за добу, не вагаючись, виконав замовлення Ніни Дмитрівні – змайстрував деревяний стенд. Наймолодші учасники, школярі,  розповідали про Полісся поетичними рядками. А коли лунали пісні згуртованих Наталією Кривко аматорів сцени, здавалося, втішалася й сама надгоринська земля, древня й огорнута таємничістю. Лінали оповіді старійшин про те, що знаходили тут унікальні квадратні тарілки і пляшки, і що тутешня баба Ганна на пару з чоловіком п’ять годин зрізували дуба-велета, коли будували хату. І подив межував із прикрістю від того, що так невміло оберігали історію. Не тільки природа, а й історія не прощає недбальства і грубого втручання.

Підсумовуючи захід, Ніна Осьмірко, як на справжньому святі, запросила всіх до короваю з шампанським. І всім стало відомо, що заочну участь у цьому дійстві брав почесний житель Антонівки Валерій Володченко, який проживає у Києві, але відомий на своїй малій батьківщині своєю благодійністю. З легкої руки Ніни Дмитрівни він і тут став меценатом.

Залишаючи це таємниче місце, наповнене ароматами глоду і калини, хотілося вірити, що, можливо, ще стане Городище таким, як намалював його Сергій Босюк, і – неодмінно відомим. А ще мріється, що покоління дівчинки Еви, найменшенької учасниці заходу, точно знатиме своїх пращурів! А поки що, як мовила організатор, Полісся знаходиться в статусі «терра інкогніта». Але так буде не завжди…

 
 
 
 


Антоніна СВІТЛИЧНА

Фото автора.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 56 гостей на сайті